Читати книгу - "Фальшивомонетники"

товаристві Ґонтран багато й весело базікав, хоч і не міг поговорити з нею майже на жодну з тем, які були близькі його серцю. У пансіоні він тримався дещо осібно; неуважно слухав балачки та жарти своїх односумів і часто відмовлявся брати участь у їхніх іграх. Він віддавав перевагу читанню над іграми, що відбувалися не на повітрі. Він любив спорт, майже всі його види, але віддавав перевагу тим, які не потребували товариства. Він був гордий і не бажав спілкуватися з усіма. У неділю, залежно від пори року, він катався на ковзанах, плавав, веслував або бігав на природі, долаючи величезні відстані. Він мав свої невподобання, які навіть не намагався долати; так само не намагався він збагатити свій дух, а радше прагнув його укріпити. Мабуть, він не був таким простим, яким сам собі здавався і яким намагався бути; ми бачили його біля узголів’я смертного ложа батька; але він не любив таємниці й не любив самого себе, бо здавався собі не таким, яким хотів себе бачити. Якби йому пощастило колись очолити клас, то лише завдяки своїй працьовитості, а не якомусь особливому хистові. Борис міг би знайти в нього захист, якби здогадався з цим до нього звернутися. Але Бориса приваблював його сусід Жорж. Що ж до самого Жоржа, то він відчував потяг лише до Ґері, який не відчував потягу ні до кого.

Жорж мав повідомити важливі новини Філіпові Адаманті, але обачливо вирішив не писати йому.

Прийшовши в цей день, коли починався навчальний рік, за чверть години до початку уроків, він марно чекав Філіпа біля дверей ліцею. Саме тоді, коли він ходив перед дверима, роблячи сто кроків в одному напрямку й сто кроків — у протилежному, він почув дотепну репліку, яку Леон Ґериданісоль застосував у розмові з молодою жінкою; після цього двоє бешкетників почали розмову й відкрили, на превелику радість Жоржа, що будуть товаришами по пансіону.

Виходячи з ліцею, Жорж і Фіфі змогли нарешті зустрітися. Вони попрямували до пансіону Азаїсів разом із гуртом інших пансіонерів, але трохи осторонь, щоб змогти поговорити вільно.

— Ти ліпше заховай цю штуку, — сказав Жорж, показуючи пальцем на жовту стрічечку, яку Філіп досі носив у своїй петлиці.

— А навіщо? — запитав Філіп, який помітив, що Жорж свою стрічечку не почепив.

— Тебе можуть загребти. Хлопче, я хотів тобі про це сказати ще перед уроками. Але ти прийшов надто рано. Я чекав біля дверей, щоб тебе попередити.

— Але ж я не знав, — промовив Фіфі.

— Я не знав, я не знав... — передражнив його Жорж. — Ти мусив би здогадатися, що я маю тобі щось сказати, ще тоді, коли я не зміг зустрітися з тобою в Ульґаті.

Ці хлопці були постійно заклопотані тим, як здобути перевагу над суперником. Фіфі завдячував свої певні переваги становищу та багатству батька; але Жорж значно переважав його в зухвалості та цинізмі. Фіфі мусив докладати певних зусиль, щоб не пасти задніх. Це був непоганий хлопець, але дещо млявий.

— Ну, гаразд, викладай, що ти знаєш, — сказав він.

Леон Ґериданісоль підійшов до них і став слухати. Жорж був не проти, щоб той підслухав, про що вони розмовляють. Якщо той зумів його сьогодні вразити, то й Жорж має дещо у своєму запасі, чим може приголомшити кого завгодно. Тож він сказав Фіфі найприроднішим тоном:

— Мала Праліна загриміла в каталажку.

— Праліна! — вигукнув Фіфі, якого вжахнула холоднокровність Жоржа.

А що в Леона на фізіономії відбилася цікавість, то Фіфі запитав у Жоржа.

— А йому можна сказати?

— Як знаєш! — кинув Жорж, здвигнувши плечима.

Тоді Фіфі сказав Ґері, показавши на Жоржа:

— Це його ціпка.

Потім знову звернувся до Жоржа:

— А як ти довідався?

— Я зустрів Жермену, й вона мені сказала.

І він розповів Фіфі, як, повернувшись до Парижа дванадцять днів тому й захотівши відвідати певне помешкання, яке прокурор Моліньє раніше назвав «театром оргій», він побачив перед собою зачинені двері. Блукаючи в тому кварталі, він через якийсь час перестрів Жермену, ціпку Фіфі, яка й розповіла йому про те, що на початку вакацій сюди наскочила поліція. Проте ці дівчата та хлопці не знали, що Профітандьє доклав усіх зусиль, щоб відкласти операцію якомога надалі, до тих днів, коли малолітні правопорушники роз’їдуться зі столиці, бо хотів, щоб вони не потрапили під облаву, а їхні батьки уникли скандального розголосу справи.

— Нічого собі, старий... — повторював Фіфі, не коментуючи сказане. — Нічого собі, старий...

Він подумки вирішив, що хай там як, а їм із Жоржем пощастило уникнути найгіршого.

— Ну що, сховалася душа в п’яти від страху? — запитав Жорж, ощирившись у єхидній посмішці.

У тому, що він і сам був нажаханий, він визнав за ліпше не признаватися, а надто в присутності Ґериданісоля.

Прочитавши цей діалог, ви можете подумати, що ці діти були значно розбещеніші, ніж вони насправді були. Вони так розмовляли, щоб похизуватися перед самими собою, я в цьому переконаний. Ішлося про звичайнісінькі хвастощі, адже їх слухав Ґериндасоль, слухав і спонукав до такої балачки. Сьогодні ввечері він розповість про цю розмову своєму кузенові Струвілову, й вони добре з ним посміються.

Того ж таки вечора Бернар прийшов до Едуара.

— Ну як там початок навчального року? Усе було гаразд?

— Непогано.

А що Бернар на цьому свою розповідь і закінчив, то Едуар розсердився:

— Пане Бернар, якщо ви не в гуморі говорити, то не сподівайтеся, що я почну витискати з вас слово за словом. Я терпіти не можу допитів. Але дозвольте мені нагадати вам, що ви самохіть запропонували мені свої послуги і що я маю певне право вимагати від вас повнішого звіту...

— Що ви хочете знати? — сказав Бернар, ніби долаючи якусь нехіть. — Що дідусь Азаїс виголосив врочисту промову, в якій закликав дітей «приступити до вивчення наук у єдиному пориві та з юною одержимістю?..» Я запам’ятав ці слова, бо він повторив їх тричі. Арман пояснив мені, що він включає їх до кожної зі своїх промов. Ми сиділи з ним удвох за останньою партою, в глибині класу, спостерігаючи, як заходять школярі, — певно Ной так само спостерігав за тим, як приходили на його ковчег звірі. Вони були там усіх різновидів: жуйні ссавці, товстошкірі, молюски та інші безхребетні. Коли ж після промови вони стали розмовляти між собою,