Читати книгу - "Історик"

Я повернулася до Барлі, який, здавалося, радше вбирав запахи, а не краєвиди.

— Боже, який я голодний, — застогнав він. — Якщо вже ми тут, давай хоча б з’їмо що-небудь смачне. — Він пішов в інший бік вокзалу, ніби впізнавав дорогу з пам’яті. Виявилося, він не тільки дорогу знав, а ще й купив гірчицю і гарний бекон, тому невдовзі ми вже їли сендвічі, загорнені в білу серветку. Барлі навіть забув сісти на лавку.

Я теж була голодна, але найбільше мене непокоїло те, що ж мені робити далі. Тепер, коли ми зійшли з потяга, Барлі міг у будь-яку мить піти до першого телефону, зателефонувати місіс Клей, майстрові Джеймсу або навіть цілій армії жандармів, щоб ті повернули мене в Амстердам. Я нишком глянула на нього, але його обличчя затуляв сендвіч. Коли він відірвався від нього, щоб випити апельсиновий напій, я сказала:

— Барлі, прошу тебе, зроби мені ласку.

— Що цього разу?

— Будь ласка, не телефонуй нікому. Справді, Барлі, не виказуй мене, будь ласка. Я все одно поїду звідси на південь, чого б мені це не коштувало. Ти ж бачиш, я не можу поїхати додому, не дізнавшись, де мій батько і що з ним відбувається.

Він проковтнув напій із серйозним виразом обличчя:

— Я це бачу.

— Будь ласка, Барлі.

— За кого ти мене маєш?

— Я не знаю, — сказала я здивовано. — Я думала, ти злий на мене через те, що я втекла, і все ще почуваєшся зобов’язаним повернути мене додому.

— Подумай тільки, — сказав Барлі. — Якби я справді стояв на своєму, я б зараз уже їхав додому на свої лекції (де одержав би гарний прочухан від майстра Джеймса), а ти б їхала куди треба. Натомість я тут, змушений з галантності чи з цікавості супроводжувати леді на південь Франції. Гадаєш, я промину таку нагоду?

— Не знаю, — відповіла я, але цього разу більш вдячно.

— Нам краще дізнатися про потяг у Перпіньян, — сказав Барлі, рішуче стискуючи серветку з-під сендвіча.

— Як ти дізнався? — здивувалася я.

— О, думаєш, що ти така загадкова? — голос Барлі знову звучав роздратовано. — Хіба не я перекладав тобі всі ті рядки про вампірів? Куди ще ти можеш їхати, якщо не в той монастир у Піренеєс-Орієнтале? Чи ти думаєш, я не знаю карту Франції? Ну, не супся, тобі не личить.

Ми, нарешті, пішли в обмінний пункт пліч-о-пліч.

Коли Тургут уперше вимовив ім’я Россі тим упевненим тоном, яким говорив, що вони були знайомі, мені раптом здалося, що світ зрушився навколо мене, кольори й форми вискочили зі своїх обрисів і змішалися в абсурдному порядку. У мене було таке відчуття, ніби я дивлюся знайомий фільм, і раптом герой, якого ніколи в ньому не було, з’являється на екрані й бере участь у сцені без жодних пояснень.

— Ви знаєте професора Россі? — повторив своє питання Тургут тим самим тоном.

Я все ще не міг вимовити ні слова, але Хелен, схоже, уже прийняла рішення.

— Професор Россі — науковий керівник Пола на факультеті історії в нашому університеті.

— Це неймовірно, — повільно сказав Тургут.

— Ви чули про нього? — запитав я. — Ви хочете сказати, що ви чули про його роботи й ніколи не зустрічалися з ним?

— Ні, я ніколи не зустрічав його, — сказав Тургут. — Я чув про нього дуже незвичайні речі. Будь ласка, ось історія — гадаю, мушу вам її розповісти. Сідайте, друзі мої, — він гостинно запросив нас сісти, незважаючи на те що був надзвичайно уражений. Ми з Хелен скочили на ноги, але одразу знову сіли поруч нього. — У цьому є щось надзвичайне… — він замовк, а потім насилу змусив себе пояснити нам, у чому річ.

— Кілька років тому я був зачарований цим архівом, тож попросив бібліотекаря, щоб він розповів мені все, що знав про нього. Він сказав, що на його пам’яті ніхто не цікавився цими документами, але він припустив, що його попередник (я маю на увазі бібліотекаря, який працював до нього) знав дещо про архів. Я пішов до цього бібліотекаря.

— Він ще живий? — зітхнув я.

— О, ні, мій друже, на жаль. Уже тоді він був дуже старий, він помер через рік після нашої розмови, по-моєму. Але пам’ять у нього була чудова. Він розповів мені, що замкнув колекцію, оскільки в нього було погане передчуття щодо неї, і що іноземний професор одного разу вивчав ці документи й став дуже, як ви говорите, сам не свій, майже божевільний, та несподівано вибіг з архіву. За словами старого бібліотекаря, через кілька днів після цього випадку одного разу він сидів сам у бібліотеці, підвів голову й раптом помітив, як високий чоловік переглядає ті самі документи. Ніхто не входив, двері з вулиці були зачинені, бо був уже вечір, час роботи бібліотеки закінчився. Він ніяк не міг зрозуміти, як цей чоловік увійшов. Зрештою він подумав, що не зачинив двері й не чув, як цей чоловік піднімався сходами, хоча це здавалося йому неможливим. Потім він сказав мені, — Тургут нахилився вперед і понизив голос, — він сказав мені, що коли він підійшов до цього чоловіка, аби запитати, що він тут робить, той підвів голову й… розумієте… з куточка його рота капала кров.

Мене накрила хвиля відрази, а Хелен підвела плечі, ніби для того, щоб стримати тремтіння.

— Старий бібліотекар спочатку не хотів розповідати мені про це. Мабуть, він боявся, що я визнаю його за божевільного. Він сказав, що, побачивши це, він знепритомнів, а коли отямився, чоловік уже пішов. Але документи все ще були розкладені на столі, і тоді наступного дня він купив цю священну коробку на ринку антикваріату і склав туди документи. Він тримав їх під замком, але після того випадку більше ніхто не приходив по них, поки він працював бібліотекарем. І він більше ніколи не бачив того дивного чоловіка.

— Але до чого тут Россі? — наполягав я.

— Розумієте, я вирішив відстежити все, що було пов’язане із цією історією, я запитав у старого ім’я того іноземного дослідника, але він не міг нічого згадати, за винятком того, що, на його думку, це був італієць. Він сказав мені, щоб я подивився в реєстрації за 1930 рік, якщо так хотів про це довідатися, і мій друг дозволив мені зробити це. Я побачив ім’я професора Россі і після деяких пошуків виявив, що він з Англії, з Оксфорда. І тоді я написав йому листа в Оксфорд.

— Він