Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

— Коли я владнаю всі справи на Летючій Хмарі, — шепнула Енн, — ми дійдемо аж до виходу з гавані.

Елізабет була така схвильована, що й не сподівалася бодай на мить заснути. Нарешті вона відгукнеться на поклик дороги, що так довго вабила її. Та попри хвилювання, дівчинка дуже ретельно виконала свій невеличкий щовечірній ритуал: почистила зуби, охайно склала одяг і розчесала довгі золотаві коси. Вона була певна, що в неї доволі гарні коси, хоч, звісно, і не такі сонячно-руді, як у панни Ширлі, хвилясті й із кучериками побіля вух. Маленька Елізабет віддала б усе, що завгодно, аби мати такі коси, як у панни Ширлі.

Перш ніж лягти спати, Елізабет висунула одну із шухляд великого, укритого чорним лаком старовинного комода, і витягла обережно захований попід носовичками портрет панни Ширлі, що його колись вирізала зі спеціального випуску «Тижневого кур’єра», де на одній зі шпальт були розміщені фотографії всіх учителів саммерсайдської школи.

— Добраніч, мила моя панно Ширлі.

Вона поцілувала фотографію й поклала назад до сховку. Тоді вляглася, згорнувшись клубочком під ковдрою — червнева ніч була холодна, а вітер з гавані — пронизливий і гострий. Того вечора він лютував сильніше, ніж зазвичай: свистів і ляскав, гнув долу віття дерев і глухо стукав у вікно. Елізабет знала, що гавань у місячнім сяйві зараз, напевне, перетворилася на цілий огром бурхливих хвиль. Як то приємно було б — наблизитись до неї попід місяцем! Але таке було можливо тільки в Завтра.

Цікаво, де ця Летюча Хмара? Яка гарна назва! Теж мовби із самісінького Завтра. Прикро, що Завтра так близько, а ти все не можеш туди втрапити. А що, як вітер нажене дощові хмари? Елізабет не сумнівалася, що в дощ її нікуди не відпустять.

Вона сіла в ліжку й молитовно склала руки.

— Дорогий Боже, — проказала маленька Елізабет, — я не хочу втручатися у Твої справи, та чи не міг би Ти зробити так, щоб завтра не було дощу? Будь ласка, Боже.

Наступний день виявився розкішним. Коли вони вдвох із панною Ширлі простували геть від понурого й темного будинку, Елізабет почувалася так, наче скинула невидимі кайдани. Вона насолоджувалася свободою, хоч Жінка й поглядала їм услід крізь червоне скло у великих парадних дверях. Як це дивовижно — іти цим прекрасним світом із панною Ширлі! Що вона робитиме, коли панна Ширлі поїде? Проте маленька Елізабет рішуче відігнала цю думку. Вона не псуватиме собі такого гарного дня. Можливо — цілком можливо, — вони з панною Ширлі нині дійдуть аж до Завтра, де їх уже ніхто не розлучить. Елізабет хотіла просто неквапно йти до тієї мерехтливої блакиті на краю світу, тішачись довколишній красі. За кожним поворотом дороги її очам відкривалися нові принади, а стежка постійно в’юнилася, повторюючи всі вигини вузенької річечки, що невідь-звідки й узялася коло неї.

Обабіч дороги пролягали велетенські поля жовтців та конюшини, над якими гули бджоли. Де-не-де Енн та Елізабет ішли справжнісіньким «молочним шляхом» поміж розсипів стокроток. Здалеку всміхалася протока, уся в сріблясто-білих баранцях. Гавань була, мов гладенький лискучий шовк. Такою вона сподобалась Елізабет більше, ніж тоді, коли нагадувала ясно-блакитний сатин. Вони ішли й пили ніжний, лагідний вітер, що тихо шелестів довкола, немовби ластячись до них.

— Правда ж, гарно йти з таким вітром? — мовила Елізабет.

— Милий, дружній, духмяний вітер, — сказала Енн радше сама собі, аніж дівчинці. — Таким я колись уявляла містраль. Слово «містраль» звучить саме так. Яке ж то було розчарування, коли я дізналася, що містраль — це колючий, злий вітер.

Усе це було майже незрозуміло Елізабет — вона ніколи не чула про містраль, — та їй достатньо було музики любого голосу. Саме небо тішилося разом з нею. Мореплавець із золотим кільцем у вусі — достоту такий, як ті, що живуть у Завтра, — усміхнувся, проминаючи їх. На згадку Елізабет прийшов вірш, який вона вивчила в недільній школі — «І повняться радістю пагорби». Чи бачив той, хто написав його, такі пагорби, як оті сині й ті, над гаванню?

— Я думаю, цей шлях веде просто до Бога, — замріяно проказала вона.

— Можливо, — відповіла Енн. — Можливо, Елізабет, усі шляхи ведуть до Нього. Але зараз нам доведеться зійти з дороги й попливти он до того острова. Це і є Летюча Хмара.

Летюча Хмара являла собою невеличкий вузький острівець за чверть милі від берега. На ньому росли дерева й стояв будинок. Маленькій Елізабет завжди хотілося мати свій власний острів із бухточкою, дно якої було б вистелене сріблистим піском.

— А як ми туди попливемо?

— В оцьому човнику, — сказала панна Ширлі, витягаючи пару весел із плоскодонки, припнутої до похиленого над водою дерева.

Панна Ширлі вміла веслувати. Та чи було у світі щось таке, чого не вміла панна Ширлі? Острів, коли вони допливли до нього, виявився дивовижною місциною, де могло статися все, що завгодно. Звісно, то було Завтра — адже такі острови є лише в Завтра. Вони не мають нічого спільного з буденним Сьогодні.

Покоївка, яка відчинила їм двері, сказала Енн, що пані Томпсон збирає суниці на дальнім краю острова. Подумати лиш — острів, де ростуть суниці!

Енн пішла розшукувати пані Томпсон, та спершу запитала, чи не може маленька Елізабет почекати на неї у вітальні. Їй здалося, що дівчинка втомилася після незвично довгої прогулянки й мусить відпочити. Сама Елізабет не почувалася втомленою, проте найменше бажання панни Ширлі було для неї законом.

Вітальня, де повсюди стояли квіти, а у вікна вривалися невпинні морські вітри, була дуже затишна. Елізабет сподобалося й дзеркало над камінною полицею, у якім так гарно відображалася кімната й розчахнуте вікно з видом на гавань, протоку й пагорб.

Раптом у дверях постав якийсь чоловік. Елізабет стривожено глипнула на нього. Невже це був циган? За її уявленням, він був не схожий на цигана, але ж вона ніколи циганів не бачила. Отже, він міг виявитися циганом. Аж тут, у миттєвім осяянні інтуїції, вона відчула, що була б не проти, якби він її вкрав. Їй сподобалися зморшки в кутиках його очей, і його каштанові кучері, квадратне підборіддя й усмішка. Так, чоловік усміхався їй.

— Хто ти? — запитав він.

— Я… це я, — затнулася Елізабет, усе ще трохи спантеличена.

— О, звісно. Ти — це ти. Вийшла з моря, напевне. Зійшла з дюн. Немає імені, знаного смертним.

Елізабет