Читати книгу - "День відбуття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Можливо, — погодився Сергій. — Інакше б… мої проблеми давно скінчилися.
— І її також, — сказав Гайдукевич. — Розумієш… як не уболіваю я за її долю, а ніколи б не наважився брати участь у їх розв’язанні. Але… обставини розпорядилися інакше. Обставини, на жаль, достатньо жорстокі, тому говоритиму з тобою прямо. Існують Калоєв, Ірина Пашутіна, існують кляті гроші. Нікуди не поділися… Існує, врешті-решт, пам’ять моєї дружини. Тому ви з Юлією будете позбавлені часу, позбавлені можливості спокійно та природно вирішувати усі ці важкі питання і розбиратися, хто тепер що до кого відчуває. Нам з нею знову доведеться зникати. Так, щоб тепер уже не знайшов ніхто. Отож головне, для чого я покликав тебе, — повідомити, що ти обмежений у часі. Скажу чесно, я не говорив з нею про це, але бачу, знаю, що вона думає.
— І… що ж вона думає? — запитав Сергій, відчуваючи, як все холоне всередині.
— Гадаю, ти надзвичайно дорога для неї людина. Вона давно кохає тебе, але ніколи не наважиться, тому що… Вона знає, тверезо розуміє, що ти думаєш про неї.
— І що ж? — тепер власний голос здався Сергієві взагалі чужим.
— Що вона божевільна.
Обличчя Гайдукевича стало жорстким, очі — непроникними.
— А… — Сергій затнувся.
— …Хіба це не так? — договорив за нього Гайдукевич. — Позавчора в нас був Джеремі Патерсон. Це був приватний візит. Він констатував, що мети досягнуто. Щоправда, не буду приховувати, мета — мався на увазі отой максимум, про який говорив він же. Але результат — він нічим не відрізняється від повного видужання. Моя донька тепер повноцінна людина.
— Але ж Юля і тепер вважає, що вони існують? Вона завжди пам’ятатиме, як її переслідував у печерах… Вона ж завжди вважатиме, що це був мрець, якого підняли з могили? Чи ви розповіли їй про Мурата?
— Воронь Боже! — обличчя Гайдукевича спохмурніло. — І упаси тебе колись говорити з нею про таке! Це також одна з причин нашого майбутнього зникнення. Ніхто… ніхто не повинен відкрити їй правду. Це може лише травмувати її. А так — вона житиме далі як звичайна повноцінна людина, знаючи, що вони тепер не являють для неї ніякої небезпеки. Так казав Джеремі.
— А як же ви пояснили їй приїзд психіатра?
— Дуже просто, — відповів Гайдукевич. — Сказав, що це потрібно в інтересах слідства, що так радив зробити наш адвокат. А вона слухається мене в усьому. Тому і показання ми давали однакові. До речі, я вдячний твоєму другові і тобі, що ти вмовив його мовчати про примус і зброю. Я… мені прикро, що йому довелося стільки пережити. Передай, що я вдячний і компенсую йому… Коли все владнається, я дійсно пришлю йому гроші, гідну компенсацію.
— Гадаю, це буде справедливо, — погодився Сергій.
— Ну ось і все, хлопче, що я хотів тобі сказати. — Гайдукевич вдивлявся в обличчя Сергія, намагаючись прочитати, що той думає. — За будь-яких обставин я розумію, що ти зробив для моєї доньки. І для мене… Я не забуду цього… Словом, знайду можливість виразити свою вдячність. Дякую, що прийшов.
— А коли ви їдете? — запитав Сергій.
— Це питання… сам розумієш… — промовив Гайдукевич. — Ну, принаймні завтра-післязавтра нас ще можна буде застати. Тут. А далі…
Сергій підвівся, відчуваючи, як погано слухаються ноги. Було від чого… Простягнув руку хворому, який останні хвилини дивився на нього немов на лікаря, що збирався винести вердикт. Але «вердикт» цей виявився ніяким.
— Видужуйте, — сказав Сергій. — Бажаю всього найкращого. Остаточного вирішення всіх проблем, — і покульгав до виходу.
— А… — почулося ззаду, — а ти так і не прийдеш — попрощатися? Скажи, щоб я хоч знав…
Сергій обернувся і подивився на нього.
— Попрощатися… прийду, хоч це буде важко.
Він узявся за дверну ручку, але цієї миті з Гайдукевичем щось сталося. Він різко звівся на ліжку, скривившись і зсунувши загіпсовану ногу з підставки.
— Сергію, послухай мене. Послухай, синку, ще кілька хвилин. Я знаю, тобі нелегко. Тобі важко думати і дещо усвідомлювати, але послухай мене. В мене немає більше нічого, окрім Юлі. Гроші — це херня, повір мені, хоча вони є… Вона добра, розумна і гарна, хоча… Що я кажу… Ти сам бачиш. Вона ж не байдужа тобі! Повір мені, синку, усе буде гаразд. От побачиш. Не кидай її… Ти їй потрібен. Я не вічний, ти розумієш. У нас є стільки грошей, що важко собі уявити. Вони зроблять усе. Я можу відмовитися від усього — Калоєва, Ірини, міста, де мене ще б прийняли, клятв та обіцянок. Мені потрібне лише одне — щоб їй було добре. Ти дійсно потрібен нам обом. Ти справжній чоловік, якому я не побоявся б її довірити. Подумай… може, і ти потім шкодуватимеш, що відпустив жінку, яку врятував, з якою довелося разом пройти крізь пекло… Повір, ніхто не зможе кохати так, як вона.
Він виговорився. Це було те, що висіло на язиці від самого початку, коли цей відвідувач переступив поріг палати, а можливо, ще й раніше.
— Ти мовчиш… Я розумію.
Вони обоє розуміли все. Двоє сильних чоловіків, проблеми яких так чи інакше закручувалися навколо жінки з чорними виразними очима на ім’я Юлія. Ще хвилина, і двері палати повинні розділити їх. І той, хто мав залишитись, заслуговував принаймні на відповідь. Лише зараз Сергій вперше усвідомив, що знає її і може дати принаймні собі самому. Це нічого не змінювало у кращий для нього бік — він продовжував страждати, але не настільки, щоб зробити цей крок. Він продовжував кохати, але не настільки, щоб свідомо принести себе у жертву. Оце й була відповідь.
Вони тихо зачинилися, двері палати. Але обом здалося, наче це двері чогось більшого.
ЕпілогЦе був здоровезний зал старої ще забудови. Кидалися
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День відбуття», після закриття браузера.