Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

з тієї простої причини, що Тасманія — це острів на відстані 130 миль від Австралійського материка.) В кожній колонії була своя ширина залізничної колії — від 3 футів 6 дюймів до 5 футів 3 дюймів, і через це потяги не могли потрапити з однієї колонії до іншої. Подібно до незалежних країн, австралійські колонії відгороджувалися одна від одної захисними митними бар'єрами, споруджували митниці, які стягували на кордонах ввізні мита. В 1864 році на кордоні Нового Південного Уельсу і Вікторії мало не спалахнув збройний конфлікт. Шість колоній об'єдналися в одну країну лише в 1901 році, через 113 років після прибуття до Австралії першого флоту.

Спершу колонії виявляли мало зацікавленості в об'єднанні. Поселенці вважали себе спочатку заморськими британцями, а потім — мешканцями Вікторії або Квінсленда, але не австралійцями. Певний інтерес до федеративного об'єднання з'явився лише наприкінці XIX століття, коли Японія зміцнила свою військову потугу, а Сполучені Штати, Франція та Німеччина поширили свою експансію на Тихоокеанський басейн і анексували групи тихоокеанських островів, через що виникла потенційна загроза колоніям Британії в Тихому океані. До першої федеративної ради «Австронезії», скликаної 1886 року, увійшли представники британських колоній Нова Зеландія та Фіджі, але з шести колоній, які утворили нинішню Австралію, представлені були лише чотири.

Хоча перший проект федеративної конституції Австралії був готовий ще 1891 року, офіційно про створення об'єднаної Співдружності Австралії було оголошено 1 січня 1901 року. В преамбулі до цієї конституції йшлося про згоду «об'єднатися в одну непорушну федеративну Співдружність під короною Сполученого королівства Великої Британії та Ірландії» з федеративним генерал-губернатором, призначуваним Британією, за умови, що рішення Верховного Суду Австралії можуть бути оскаржені в Таємній Раді Великої Британії (аналог британського Верховного Суду). Уявіть собі подібні статті в Конституції Сполучених Штатів! Конституція Австралії свідчила, що австралійці й досі були вірними британській короні, а це означало «готовність поділяти спільні цінності — верховенство права, свободу преси, захист індивідуальних вольностей, сподівання на захист з боку тодішньої супердержави у вигляді її військово-морського флоту, спільну гордість за приналежність до імперії, над якою ніколи не заходить сонце, і навіть любов до персони королеви Вікторії» (Френк Велш, «Австралія», с. 337). На затвердженому у той час прапорі, який і донині залишається австралійським національним прапором, було зображено британський прапор (Юніон Джек), обрамлений сузір'ям Південний Хрест, яке можна спостерігати у південній півкулі (фото 7.4)

-

Під час обговорення федеративної конституції австралійці дискутували щодо багатьох аспектів, але в одному залишалися одностайними: у своєму прагненні не впускати до Австралії представників усіх небілих народів. Наведена нижче цитата ілюструє погляди тодішніх австралійців на необхідність збереження «Білої Австралії». У 1896 році в мельнбурнській газеті Age писалося: «Ми прагнемо бачити Австралію домівкою великої й однорідної білої раси, повністю вільної від проблем, які кинули Сполучені Штати у вир громадянської війни... безглуздо буде захищати наших робітників від дешевої праці злидарів з Далекого Сходу, якщо ми самі впускатимемо їх до себе». Одним із перших законів нової Австралійської Федерації в 1901 році став «Закон про обмеження імміграції», ухвалений за згодою всіх політичних партій, метою яких було зберегти Австралію білою. Цей закон забороняв імміграцію проституток, безумців, хворих на огидні хвороби, а також кримінальників (попри те, що Австралія виникла саме як «звалище» для кримінальників). Закон забороняв також імміграцію чорних та азіатів і проголошував, що австралійці мають стати «єдиним народом і таким залишатися й надалі — без домішок інших рас». Один австралійський профспілковий лідер стверджував: «Наплив чужинців настільки знизить середній рівень нашої спільноти, що невдовзі соціальне законодавство стане неефективним. Але якщо ми збережемо чистоту своєї раси і сформуємо національний характер, то станемо вельми прогресивним народом, яким буде пишатися британський уряд і який, що довше існуватиме, то сильнішим ставатиме».

Наведу ще кілька поглядів, поширених у часи створення федерації: «Темношкірі чужинці — люди лихі і тому небажані в нашій маленькій Австралії»; «Навряд чи китайці зможуть досягти того рівня цивілізації, який Австралія успадкувала від своїх європейських предків»; «Навряд чи красиво вдягненій дамі, яка прийшли до церкви на службу, сподобається думка про те, що, можливо, лаву, на якій вона сидить, нещодавно зігрівала велика жирна дупа з Йокогами, начинена всілякими мікробами-рознощиками хвороб». Навіть перший прем'єр-міністр федеративної Австралії Едмунд Бартон писав таке: «Расової рівності не існує. У порівнянні з білими, кольорові раси є відсталими й недорозвиненими. Доктрина рівності людей ніколи не передбачала рівності англійця з китайцем... Ані виховання, ані освіта, ані щось інше не зможуть урівняти раси». Інший прем'єр-міністр, Альфред Дікін, заявив: «Єдність раси є абсолютно необхідною для єдності Австралії».

Британський міністр колоній виступив проти того, щоб Австралійська співдружність відверто декларувала свою позицію стосовно расового питання — частково тому, що ця обставина створювала труднощі саме тоді, коли Британія вела переговори про військовий союз із Японією. Тому Співдружність досягла своєї мети — расово-контрольованої імміграції — без згадки про раси, а за допомогою диктанту, який мали написати іммігранти, не обов'язково англійською, а будь-якою іншою європейською мовою на розсуд старшого чиновника імміграційної служби. Коли прибувало судно з робітниками із британської колонії Мальта, населення якої було етнічно неоднорідним, і існувала велика ймовірність, що іспит англійською мальтійці складуть, то їм натомість призначали іспит з голландської (якої не знали ані на Мальті, ані в Австралії), щоб мати привід не пустити їх до країни. Що ж стосується тих небілих, яких раніше впустили до Австралії як робітників, то Співдружність депортувала острів'ян з Тихого океану, китайців та індійців, але дозволила залишитися двом маленьким групам фахівців (афганським погоничам верблюдів та японцям-нирцям за перлинами).

Мотивом встановлення усіх цих імміграційних бар'єрів загалом був тодішній традиційний расизм, але частково причина полягала ще і в тому, що Лейбористська партія Австралії прагнула захистити високі заробітки австралійських робітників, установивши бар'єр на шляху імміграції дешевої робочої сили. Проте я не збираюся таврувати австралійців як якихось расистів-радикалів. Річ у тім, що вони просто дотримувалися расистських поглядів, поширених у тодішньому світі, з тією лише різницею, що їм вдалося втілити ці погляди в імміграційну політику, яка ґрунтувалася на расистському недопущенні азіатів при одночасному заохоченні імміграції з Британії з огляду на низьку щільність населення в Австралії. Тодішня Британія та країни континентальної Європи не заохочували імміграції взагалі. Коли ж багато людей африканського походження прибули до Британії з її вест-індських колоній після Другої світової війни, то результатом цього стали расові заворушення в Ноттінгемі та в лондонському районі Ноттінг-Хілл у 1958 році. Японія й досі не приймає іммігрантів у великих кількостях.