Читати книгу - "Вічний календар"

Коли вагони санітарного потяга заповнилися пораненими і хворими — розпочався затяжний снігопад. Місто засипало з чубком. На Колійовій вулиці коні провалювалися у сніг. Сніги були такі високі, що об заледенілу поверхню тварини кривавили шиї й морди. Доїхати до станції було неможливо. Колію також засипало, особливо задувало збоку Горішньої Вигнанки. Обриси потяга та вагонів вгадувалися за димохідною трубою. Комендант міста спочатку вивів на Колійову роту піхотинців, а тоді кілька ескадронів кавалерійської бригади, які прокопали глибокий шанець і дісталися двірця. Санітарний потяг вдалося відтранспортувати на запасну колію. Поранених оперували у вагонах і там надавали допомогу хворим. З початком березня, коли мороз зм’як, військово-санітарний потяг № 234 вибрався на Горішню Вигнанку, а звідти посунув до Гусятина вбік кордону.

На горішньому фільварку Коритовських товклися два кавалерійські ескадрони. І хоча на Язловецькому напрямку панувало затишшя — у лютому пішов поголос про наступ австрійців на Буковині. Один із ескадронів, із розквартированих на фільварку, рушив на південь цісарською дорогою. Отець Феліштан відсунув вазон із мушкателькою й застиг у вікні. Попідлідвзеленікукурудзи найнявся до отця перебирати бараболю. Через морози багато бараболі перемерзло, у пивниці кинулася цвіль. Уражена бараболя стала слизька, як слимаки, заражаючи здорову. Не зносячи брехуна, отець однак не мав вибору. Митниця спустіла. Кого мав брати до роботи? Феліштан побачив, що Попідлідвзеленікукурудзи, кинувши перебирати перемерзлу бараболю, побіг до дзвіниці. З дзвіниці брехунові показалися останні кінські хвости.

Холодної березневої ночі 1916 року, коли минули найлютіші морози, по душу Данила Баревича прийшов ангел смерті. Пройшов невидимо крізь стіни. Юлька потім казала, що чула шурхотіння в сінях. Але чи то ангел невидимий прошурхотів опущеними крилами по підлозі, чи, може, кіт зіскочив із драбини — з упевненістю не скажеш. Нічого підозрілого не чули в домі ні Анна, ні Настя — тої ночі спали міцно. Однак ангел увійшов і відкрив своє лице Данилові. На ранок, прокинувшись, Анна знайшла чоловіка в сусідній кімнаті мертвим. Юлька сама висунула на середину довгий стіл, за яким роками приймали гостей, протерла від порохів. Знайшла в шафі посеред постільної білизни домоткані грубі простирадла, куплені на улашківському ярмарку, і простелила їх Данилові на смерть уздовж столу. Обмивши тіло та вбравши покійного в офіцерський мундир, утрьох — Анна, Настя і Юлька — перенесли зхороване тіло Баревича на катафалк. Потім Анна зв’язала шнурком ступні босих ніг, бо давно на одному похороні бачила розведені вбік стопи. Не сподобалося їй, що мрець лежить, розвалившись, в очікуванні останньої дороги й присуду Божого. Данило, виструнчений, як на параді, очікував приходу о. Феліштана, щоби той прочитав «Послідування відходу душі від тіла». Настю послали сповістити пароха, і вона пробиралася глибокими снігами до його хати. О. Феліштан грівся в ліжку, з головою накрившись теплою периною. Почувши стукіт, подумав, що Попідлідвзеленікукурудзи прийшов просити на вечерю ґелетку кукурудзяної муки. Охаючи, отець устав і відчинив двері. Але на порозі замість Попідлідвзеленікукурудзи стояла Настя Баревичева. Дізнавшись про смерть Данила, на якого через бридж у Коритовського часто гнівався, отець сказав:

«Мусиш сповістити комендатуру».

«Мама післала до них Юльку. Прошу отця, мама питала, хто буде читати над татом прощальні молитви?»

«Попіділдвзеленікукурудзи…»

«А він уміє?» — засумнівалася Настя.

«Навчив на свою голову, — відповів парох. — Зачекай».

Повернувся до кімнати, де паніматка Катерина саме засвітила.

«Хто прийшов, Іване?»

«Від Баревичів».

«А чого?»

«Данило упокоївся».

Дізнавшись про Данилову смерть, їмосць і собі заохала. Тим часом Феліштан, повернувшись до вхідних дверей, простягнув Насті молитовник:

«Дай тому брехунові — скажеш, щоби прочитав від десятої сторінки до тридцять другої. Запам’ятаєш?»

«Так, отче».

Попідлідвзеленікукурудзи вислухав прохання о. Феліштана, передане Настею, і сказав, щоби поверталася додому. А сам пішов до дзвіниці. У будь-який інший час надвечірній дзвін сповіщав би Митницю про чиюсь смерть. Але поруч із фронтом сполохати селище, де перебувають військовий комендант та кілька сотень солдатів — на таке наважитися міг тільки він, брехун і авантюрист. Спровадивши Настю до Попідлідвзеленікукурудзи, Феліштан не міг заснути. Знову вгрівшись під периною, шкодував, що сам не пішов до мерця. Недобре передчуття о. Феліштана справдилося за пів години, коли він почув підсилений березневим вітром удар дзвону. Феліштанові здалося, що гучні звуки знесли дах. Так сильно й чисто дзвеніло за Баревичем. Знадвору почулися крики. Отець губкою приліпився до вікна. На подзвін прибув комендант із кількома кавалеристами. Москалі силою стягнули Попідлідвзеленікукурудзи із дзвіниці, зв’язали й повезли до комендатури.

У домі Баревичів, не дочекавшись Попідлідвзеленікукурудзи, Настя читала над спочилим татом: «Боже духів і всякої плоті, Ти смерть подолав і диявола знищив і життя світові Твоєму дарував. Сам, Господи, упокой душу спочилого раба Твого Данила в місці світлому, в місці квітучому, в місці спокою, де немає туги, ні смутку, ані зітхання, всякий гріх, що вчинив він словом, чи ділом, чи думкою, як Милосердний Чоловіколюбець Бог, прости, бо немає людини, що жила й не згрішила». У головах покійного у срібних підсвічниках горіли жовті свічки. До померлого почали приходити митницькі, вклякали й молилися. Дехто підходив і цілував зв’язані шнурком стопи на знак закінчення земного життя. У домі Юлька ще зранку позавішувала дзеркала й вікна грубим полотном, помила підлогу. На лавках, встановлених від стіни до стіни, сиділи, перешіптуючись, старі баби. На оборі з’явився комендант із Попідлідвзеленікукурудзи. У селищній комендатурі допитали брехуна, з’ясувавши, що нічний подзвін, який той учинив, не був жодним шпигунським знаком, а тільки сповіщенням селища, що Данило Баревич віддав свого духа. Комендант прибув із Попідлідвзеленікукурудзи до дому Баревичів й упевнився, що той не бреше. Увійшов у дім і, побачивши на катафалку покійного у військовому мундирі, перехрестився й віддав честь. Нічного арештанта відпустили.

Феліштан саньми під’їхав на одинадцяту. Побачивши Попідлідвзеленікукурудзи, затіяв із ним сварку:

«Де ви були?» — незадоволено запитав о. Феліштан, поправляючи на собі стихаря.

«Мене було арештовано, отче».

«А за що?» — допитувався парох, просуваючи голову в єпитрахиль. Попідлідвзеленікукурудзи хотів допомогти, але Феліштан відсунув брехунову руку, що торкнулася вишитого золотом виноградного галуззя на