Читати книгу - "Тарас. Повернення"

його не осяг і втратив, забув, не наздогнав ще в отроцтві. А бігав-таки ж за нею очеретами Попівського ставка, вклонявся і співав їй недалеко від річечки Моренки… І вона тепер, покинута всіма, в тяжі, поголена на хлопця, з дьогтем на чолі й тімені, не може звести на цей світ очей. Бо він колись упустив, проґавив, не захистив її…

Вона біжить повз нього боса замерзлим берегом Дніпра в червоній спідниці й квилить, голосить, як чайка…

Нарешті він упізнав її і помчав за нею… Дасть Бог, цього разу наздожене…

…Новий день настав. І сонце викотилося на сході за пустелею. Його проміння коливалося від прохолодного леготу і зблискувало довгими тінями від високих надгробків-кулпитасів міста мертвих. Їх багато. Їх тисячі понад морем на пологому схилі, що лягає сірими пасмами трав у білі вируни хвиль і вкривається молочним туманом.

І поки сонце не випряглося з-за обрію, можна було побачити, як за довжелезними тінями стел, що маківками торкалися моря, бродила самотня тінь.

Біля найвищого кулпитаса тінь чоловіка опустилася на коліна. Він молився.

Що він читав, яку молитву, знав тільки вітровій, що здмухує з моря туман, і Господь Бог.

І з нього, з його білих клубів і піни морської хвилі вдалині берегової крайки виринуло четверо вершників: Косарєв із подряпаним лицем, Пєтров, що болісно кривиться в сідлі, Нікольський, що тримається за бік, і Мацей Мостовський. Вони скачуть туманом і водою до міста мертвих, до тіні чоловіка біля кулпитаса.

Шевченко визирнув з-за стели і зачаївся, знову ховаючись за нею.

Прислухався до шорсткого шуму хвиль, гримкотливих перекатів жорстви, надривного крику птахів. Неначе лебеді ячать. Голосно. Заливисто. Може, десь у хмарах? Та небо чисте. І на морі їх теж не видно.

І Тарас дослухався й учув, що то так ахкає його серце. Його швидкі удари злилися з тривожним тупотом копит. І він не дужий його вгамувати.

Удари частішали й насувалися на нього, невмолимо, як час. І враз уклякли, затрималися навпроти нього. Простісінько перед стелою, за якою сидів. І чотири фігури забовваніли на конях у воді, збентежені та мокрі від туману. Чекають чи пантрують?

Чого чекають? Чи стане їм сміливості слово промовити. Мостовський напружено вичікував. А в Косарєва зашкребло в горлянці і він кахикнув. Пождав, чи озветься Шевченко. Та за кулпитасом анічичирк.

— Может, вы его позовёте? — прошепотів капітан Мостовському. — Меня он боится.

Мацей провів по сивому чубу рукою і сказав:

— Тарасе Григоровичу! Ти вільний.

Знову замість відповіді мовчання. Довкола тільки шум хвиль, поодинокий бренькіт кінської збруї, тріск ріні під копитами і якесь далеке ґелґотання чи то лебединої, чи гусячої зграї.

Усі четверо запасли очима небо. У піднебессі нікого, лиш саме палюче, хоч і вранішнє, сонце.

За хвилину Шевченкова тінь відокремилася від стели. Права рука на черезплічнику. З обличчя сірий.

Мостовський глянув на Косарєва. Того від досади ледь не судомило. Але він таки виїхав поперед усіх, витягнув із планшета наказ зі штабу в Уральську про звільнення Шевченка і підписаний ним рапорт.

— Вот приказ о вашем увольнении, Тарас… Григорьевич! — показав, випустив віжки й підняв другу руку, вже з іншими паперами: — А вот мой рапорт и предписание Ускова! Вы можете ехать с ними хоть сейчас в Санкт-Петербург!

Тарас відвернувся, знову сховався за кулпитас. Із каменю на нього зорила вирізьблена адайська долоня. І Шевченко сказав невідомо кому:

— А я хотів в Україну…

Пєтров і Нікольський вирішили, що церемонія закінчена. І вже розвертали своїх коней, щоб їхати до форту. Та Мостовський зрозумів, що засмутив Шевченка, і голосно сказав:

— Tak, Tarasie! Do Ukrainy tobie car jechać nie pozwala![124]

Ця їдка репліка спинила лікаря і писаря. Вони знову порівняли своїх коней, заглядаючи на капітана, котрий, здавалось, нікуди не поспішав. Він зняв картуза, розчепив ґудзика на комірі. Його терзало те, що він мав повісти. Однак Косарєв пересилив себе й тихо сказав:

— И ещё, Тарас Григорьевич! Примите мои… — і капітан замовк.

Усі троє чекали продовження його слів. Чекав і Шевченко.

Косарєв переборов погорду, обернувся до Нікольського, Пєтрова і Мостовського й чітко промовив:

— Прими наши извинения!

Нікольський повів нервово бровою. Пєтров заграв жовнами.

Шевченко мовчав.

— Что с ним? Он не услышал? — спитав Мостовського Косарєв.

Той лише здвигнув плечима.

Шевченко притулився спиною до надгробка.

Перед ним тисячі кулпитасів і безмежжя стопекельної пустелі.

Шевченко розхвилювався.

Ноги підломилися йому. Спиною сповз униз по кулпитасу. Його