Читати книгу - "Мертві душі"

"Як не пізнати, адже я вас не вперше бачу", сказав швейцар. "Та вас-от саме одного й не велено пускати, інших усіх можна".

"От тобі й маєш! чого? чому?"

"Такий наказ, так уже, видно, слід", сказав швейцар і додав до того слово: атож. Після чого став перед ним зовсім невимушено, не зберігаючи того ласкавого вигляду, з яким раніше поспішав скидати з нього шинель. Здавалося, він думав, дивлячись на нього: "еге! вже коли тебе пани женуть з ґанку, то ти, видно, так собі, що попало, шушваль яка-небудь!"

"Незрозуміло!" подумав сам собі Чичиков і подався зразу ж до голови палати, але голова палати так зніяковів, побачивши його, що не міг зв'язати двох слів і наговорив йому такої нісенітниці, що навіть їм обом зробилося совісно. Ідучи від нього, хоч як намагався Чичиков вияснити дорогою і добрати, що таке мав на увазі голова і до чого могли стосуватися слова його, але нічого не міг зрозуміти. Потім зайшов до інших: до поліцеймейстера, до віце-губернатора, до поштмейстера, але всі вони або не прийняли його, або прийняли так дивно, таку вимушену й незрозумілу провадили розмову, так розгубилися, і таке вийшло безглуздя з усього, що він поставив під сумнів здоров'я їх мозку. Спробував було ще зайти до декого, щоб дізнатися, принаймні, про причину, і не добрав ніякої причини. Як напівсонний блукав він без мети по місту, не будучи спроможний вирішити, чи він збожеволів, чи чиновники втратили глузд, чи вві сні все це діється, чи наяву заварилися дурощі, гірші за сон. Пізно вже, майже смерком, вернувся він до себе в гостиницю, з якої був вийшов У такому хорошому , настрої, і з нудьги звелів подати собі чаю. В задумі і в якомусь безтямному міркуванні про химерність становища свого почав він наливати чай, коли це відчинилися двері його кімнати і став перед ним Ноздрьов зовсім несподіваним способом.

"От говорить прислів'я: для друга сім верст не круг!" казав він, скидаючи картуз: "проходжу мимо, бачу світло у вікні, дай, думаю собі, зайду, певно, не спить. А! от добре, що в тебе на столі чай, вип'ю залюбки чашечку: сьогодні за обідом об'ївся всякої погані, почуваю, що вже починається в шлунку розгардіяш. Звели-но мені набити люльку. Де твоя люлька?"

"Та я ж не курю люльки", сказав сухо Чичиков.

"Пусте, нібито я не знаю, що ти курець. Ех! як пак звати твого слугу. Ей, Вахрамей, слухай!"

"Та не Вахрамей, а Петрушка".

"Як то? та в тебе ж раніше був Вахрамей?"

"Ніякого не було в мене Вахрамея".

"Так, дійсно, це в Деребіна Вахрамей. Уяви, Деребіну яке щастя, тітка його посварилася з сином за те, що одружився з кріпачкою; і тепер записала йому весь маєток. Я думаю собі: от якби таку тітку мати про всяк випадок! Та що ти, брат, так відійшов від усіх, ніде не буваєш? Звісно, я знаю, що ти зайнятий іноді вченими предметами, любиш читати (чому вже Ноздрьов зробив висновок, що герой наш займається вченими предметами і любить почитати, цього, признаємось, ми ніяк не можемо сказати, а Чичиков і поготів). Ах, брат Чичиков, якби ти тільки побачив... от уже справді була б пожива твоєму сатиричному розумові (чому у Чичикова був сатиричний розум, це теж невідомо). Уяви, брат, у купця Лихачева грали в гірку, от де вже сміху було! Перепендєв, який був зо мною: "От", каже, "коли б тепер Чичикова, от уже б йому справді!.." (тимчасом Чичиков зроду не знав ніякого Перепендєва). Але признайся, брат, адже ти, справді, препідло повівся тоді зо мною, пам'ятаєш, як грали в шашки, адже я виграв... Так, брат, ти просто обшахрав мене. Але ж я, чорт мене знає; ніяк не можу сердитись. Недавно з головою палати... Ага! я ж тобі мушу сказати, що в місті всі проти тебе; вони думають, що ти робиш фальшиві папірці, пристали до мене, та я за тебе горою, наговорив їм, що з тобою вчився і батька знав; ну і, нема вже чого казати, чимало їм наговорив такого, що й купи не держиться".

"Я роблю фальшиві папірці?" скрикнув Чичиков, підвівшися зі стільця.

"Тільки навіщо ти так налякав їх?" провадив Ноздрьов. "Вони, чорт знає, збожеволіли від страху: пошили тебе і даремно в розбійники і в шпигуни... А прокурор з переляку помер, завтра ховатимуть. Ти не будеш? Вони, сказати правду, бояться нового генерал-губернатора, щоб через тебе чогось не сталося; а я про генерал-губернатора такої думки, що коли він задере носа й запишається, то з дворянством аж нічогісінько не вдіє. Дворянство вимагає привітності: правда ж? Звісно, можна заховатися до себе в кабінет і не дати жодного балу, тільки що ж цим? Адже цим нічого не виграєш. Але ж ти, Чичиков, ризиковану справу затіяв".

"Яку ризиковану справу?" спитав занепокоєно Чичиков.

"Та викрасти губернаторську дочку. Я, признаюсь, сподівався цього, їй-Богу, сподівався! Вперше, як тільки побачив вас разом на балу, ну, вже думаю собі, Чичиков, певно, недурно... А втім, даремно ти зробив такий вибір, я нічого в ній не знаходжу гарного. А є одна родичка Бікусова, сестри його дочка, так ото вже дівчина! можна сказати: чудо коленкор!"

"Та що ти, що ти мелеш? Як викрасти губернаторську дочку, що ти?" говорив Чичиков, витріщивши очі.

"Та годі, брат, от яка потайна людина! Я, признаюсь, до тебе з тим прийшов: будь ласка, я готовий тобі допомагати. Так тому й бути: подержу вінець тобі, коляска й змінні коні будуть мої, тільки з умовою: ти мусиш позичити мені три тисячі. Потрібні, брат, хоч заріж!"

Протягом усієї балаканини Ноздрьова Чичиков протирав кілька разів собі очі, бажаючи пересвідчитися, чи не вві