Читати книгу - "Чужа гра"

— до нотаря, де підписав угоду про обмін та інші документи, в яких нічого не тямив. Коли повернувся додому, радісно повідомив, що скоро вони переїдуть у село, де буде город, молоко, яйця… Дівчата зраділи, але через три тижні, коли зателефонував в агенцію, йому сказали, що квартира, яка перебуває у банку під заставою, не може бути предметом міни.

Через півроку судові виконавці збиралися виселити сім’ю на вулицю. Міліції було байдуже. Не допомогло й телебачення — громадської думки не існувало.

Валентин, дізнавшись про цю проблему, вирішив її по-своєму: аферисти переписали на батька дві квартири на Солом’янці. Менти, що прикривали їх, не вклинювалися в цей справедливий обмін, — за Кірею стояли «гремліни». А Петько став видною політичною фігурою і мав під рукою військо покійного Сліпого. Зараз ним керував «наказний» бригадир на прізвисько Бацила.

Тепер Кіркуєв балотувався на посаду міського голови. У передвиборній компанії використовував слоган: «Незаплямована молодість збудує майбутнє». Щоб підтримати сина на виборах, приїхав батько. Сивий, у вишитій сорочці, відразу сподобався чорнополянам, давав інтерв’ю, виступав перед виборцями. Розповідав про свою боротьбу проти комуністичного режиму, про мордовські табори. Батькові не рекомендували говорити тільки про національність матері і згадувати, що Валентин сидів у колонії.

У передвиборній гонитві Петро Микитович забув про болячки. Пишався своїм сином. Лікарі обіцяли поставити на ноги й Надійку, але на це потрібні були кошти…

До виборів залишалося два тижні. Від гріха подалі Кіркуєв відіслав Астаф’євих у Нагірну. Мойша доводив до логічного завершення справи на нафтопереробному підприємстві, треба підстрахувати.

… Валентин знав: якщо програє вибори, його скинуть як зайвий вантаж. Він не мав права на програш.

51

Максимів зустрічав Ірину вранці на вокзалі. У поїзді не виспалася. Ранковий Київ — холодний та непривітний.

— З поверненням у рідні пенати, — привітав Петро.

— Куди? — запитав, коли сіли в її «джип».

Ірина оглянула салон автомобіля, зиркнула на спідометр і задоволено кивнула.

— Додому, — сказала. — Ти хоч не влаштовував там оргій?

— Ні, якщо там прожив загалом три місяці, то добре. Постійно у відрядженнях. Тільки в Чорнополі був разів сорок.

— Допомагаєш Цигану балотуватися на мера? — вихопилося. — Розвели мексиканські серіали — батька знайшов, сестер-недоносків!

— Нічого, нехай витрачає гроші…

— Це говорить цілий міліцейський майор!

— Вже підполковник… Кіркуєв програє вибори, навіть коли у нього знайдеться мати. Витратить гроші і зробить добру справу, не допустивши до влади Кравченка…

Ірина подивилася у вікно. Сірі вулиці, на тротуарах — розлізлі залишки зимового сміття. На тролейбусних зупинках — натовпи. Жінки палять на ходу. На кожному розі — перекупки з нехитрим крамом. Це виглядало дико після затишного Лейпцигу із усталеним німецьким побутом.

— Мені страшно, Максимів. Не можу цього бачити… До мене приходили колишні працівники Андрія. Ті, що перейшли до Кірі, скаржаться, що поскорочував платню втричі.

— Це його право — хазяїн.

— Як він ним став! А ті, кого викинув на вулицю?!

— Життя… — зітхнув, погоджуючись, Максимів.

Ірина скоса оцінила його. Одягнений сучасно, гарна сорочка, стильна краватка, дорогі черевики. В Україні люди краще одягаються, ніж в Європі. Там середній клас ходить у джинсах, простеньких піджаках і не женеться за модою.

Навряд чи зарплата Максиміва дозволила б так одягатися…

— Як у тебе справи? — поцікавилася. — Виглядаєш добре. Мабуть, маєш жінку, що дбає про тебе.

— З жінками складно, — зізнався Максимів, — не люблять ментів… Допомагаю друзям-бізнесменам, з того маю копійку.

— Ось і ти став корумпованим, — зітхнула Ірина.

— Прожити в столиці на сто баксів, витрачаючи гроші на пальне, комунальні послуги, складно…. За цей рік ми з нашим відділом розгромили два потужних угруповання, вибили у них з-під ніг фінансову базу… Маю матеріалів на «гремлінів» стільки, що у Штатах їх посадили б років на п'ятсот! На жаль, нам не дають працювати. Все пов’язано, куплено і продано. Матеріали, які передали в прокуратуру, там і лежать, авторитети на свободі, хоча живуть, озираючись, — він заводив себе, наче хотів виправдатися перед Іриною.

— Що у справі Андрія?

— Кілерів знайшли. Мертвих. Люди Сліпого. Третій переховується в Угорщині. А там місцева поліція під Мойшею…

— Мене це не втішає.

— Знаєш, що Сліпого вбив Кіркуєв?

— Всі вважали, що той працював на нього, — здивувалася.

— Така бандитська дружба.

— А що з Вербним? Він у розшуку, чи знято звинувачення?

— Підтримуєш з ним стосунки?

— Ми дружимо.

— Чому ти постійно знаходиш таких друзів?!

— Аналогічне питання чую від нього щодо тебе.

Максимів помовчав, на Севастопольській площі повернув на Червонозоряний проспект. Ірина сказала:

— Ще не перейменували! Після Німеччини все це нагадує відсталу совдепію: назви, люди з візочками, сірість…

— Влаштуй мені зустріч з Князем… До речі, Гаркавий продовжив випуск «Руської», і марка з портретом Вербного до цього часу в продажу.

— Андрій мав у цьому бізнесі частку, може мені щось перепаде?

— Гаркавий мало не цілується з «гремлінами», і вони мають долі у підприємстві. Тобі краще туди не пхатися… То я зможу поговорити з Князем?

— У нього не виникне проблем?

— Коли Швець опиниться в парламенті, ми маємо роздерти його заступника Нарочицького. Він — людина ФСБ. Росія поступово, але невпинно завойовує позиції в Україні, не політичним, а бізнесовим шляхом: приватизація, СП… Об’єднувати «братні» народи нема потреби, ми знову під Московією. Вони вливають в Україну свою кров — нафту і поступово випивають нашу.

— Але до чого тут Князь?