Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

М. Ковалинський у біографії Сковороди так викладає зміст одного з пізніх листів старого вчителя до нього (йдеться, імовірно, про супровідний лист до діалогу «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною про це: легко бути добрим», який нам відомий у дещо іншій редакції): «Не орю ж, не сію, не купую, не воюю… відкидаю ж усяку життєву печаль. Що ж роблю? …Вчуся, мій друже, вдячності: це моє діло! Вчуся бути задоволеним усім тим, що в житті мені дано помислом Божим. Невдячна воля є ключем пекельних мук; вдячне ж серце є рай насолоди» (II, 410).

На схилку літ, сам обтяжений «хворобами старості», Сковорода знаходить у собі невитрачений ресурс душевних сил, щоб у тяжку хвилину підтримати свого друга, котрий переживав драму розчарування, побачивши, «що не на камені був заснований храм його життєвого щастя». «Бадьорість духа, веселий характер, мудра бесіда, серце, вільне від усякого рабства світу, суєти, пристрастей, торжество благодушності, утверджене на сімдесятилітніх стовпах життя й увінчане на схилі віку спокоєм вічності, розбудили у його друга приспані сили розуму, окрилили його відчуття» (II, 410, 411), повернули віру в силу життя, а головне, в самого себе.

Думка про те, що єдино вірний шлях до щастя людини лежить через її «нутро», сердечні «печери», варіюється заледве не в усіх філософських творах Сковороди. У «Розмові п’яти подорожніх» Григорій, підбиваючи підсумки дискусії, каже: «Тепер розуміємо, в чому полягає наше істинне щастя. Воно живе у внутрішньому мирі серця нашого, а мир у погодженні з Богом» (I, 345). «Щастя наше є мир душевний…» — повторює він же в діалозі «Кільце» (I, 363). І там само: «Як здоров’я має свою осілість не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її, а нашим блаженством» (І, 370). «Щастя твоє, і мир твій, і рай твій, і Бог твій усередині тебе є» (I, 422), — це вже в «Букварі миру».

Тут знову (вже вкотре!) згадуємо сковородинівського «Наркіса». Герой стародавнього міту був особливо дорогий філософу тим, що він не «по окольних пустелях» шукає втіхи, а «в домі своєму» (І, 151) — в собі самому, в самопізнанні. Чи не так само й з пошуком щастя? Хіба не пожаліти треба того, хто женеться за щастям «по землі, по морю, по горніх і по пеклі», — прецінь, «воно у мене за пазухою… Вдома…» (І, 274).

Як бачимо, все повертається до початку початків: узнай себе. Ця ідея для Соковороди є підставовою, фундаментальною. Його етична програма — не якась застигла структура, а динамічна система, відкрита живому досвіду, вона органічно вбирає в себе нові компоненти. При цьому в головному, визначальному вона зберігає свою первісність і цілісність, несуперечливість[216], і одним із чинників, що забезпечують таку цілісність, однією з її констант виступає в системі якраз принцип самопізнання, ідея «дому» людини — її серця.

Добре, коли в цьому «домі» світло й просторо, а що як у ньому поселяться темні сили — пожадливість, марнославство, егоїзм, бездуховність? Але ж щастя і моральність нерозривні. По-справжньому щасливим може бути лише той, у кого «совість, як чистий кришталь» (І, 58), а джерело всіх нещасть людини — дефіцит совісті, моральна нерозбірливість, поступливість перед аґресивністю «раптового зухвальства» (І, 361).

Не заплющуймо очі на те, що ці міркування Сковороди про щастя, його мрія про ідеальну «республіку», «горній Єрусалим», де таке вселюдське щастя затріумфує, не буде «ворожнечі й роздору», а буде «новий мир і люд Божий, земля живих, країна і царство любові», не буде «ні старості, ні статі, ні відмінності — все там спільне. Суспільство в любові, любов у Бозі, Бог у суспільстві» (II, 44), — що це лише чудова утопія. Високий моральний пафос невіддільний у Сковороди від віри в Бога, жадання згоди з ним, а проповідь самопізнання, морального самовдосконалення в кінцевому рахунку приводять до наміру змінити людину, нічого не змінюючи в довколишньому світі, — наміру, на жаль, ілюзорному. Його праведний гнів проти неправедного багатства, пожадливості, скаредності, проти рабства плоті й культу «черева» не опертий на знання і розуміння справжніх причин і суспільних механізмів виникнення подібних потворних явищ.

Усе це так. Візьмімо, проте, до уваги й інший бік справи. Драматизм ситуації полягав у тому, що право людини на щастя проголошувалося Сковородою в умовах, коли це право звідома не могло бути реалізоване. Протест проти антигуманного устрою життя переплітався з відчуттям безсилля перед цим устроєм — таким був панівний настрій доби. Цей настрій, який з осібною гостротою виявлявся у «молодій» частині Російської імперії — Україні, тільки-но щойно перетвореній (та все ж уже перетвореній!) в «Малоросію», втілив — нехай і у формі утопії, але утопії сміливої і шляхетної — мандрівний філософ зі Слобожанщини.

«Чи не ти написав 30 притч і подарував їх Опанасу Панкову?» — запитує Даймон (Демон, він же Біс, він же Сатана) у сковородинівському діалозі «Суперечка Біса з Варсавою». Запитує, неначе допитує, з явним підступом, з потайною зловтіхою.

Варсава свого авторства не має наміру заперечувати: «Воістину так. Він є друг Варсави».

Даймон пряде свою нитку: «Чи пам’ятаєш одну з них, у якій розмовляє Буфон зі Змією, що обновила молодість?» Звісно, Варсава все чудово