Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Подивися на мене, — мовив Тринідад, — і ти все зрозумієш. Згадай старі добрі часи. Я збираюсь організувати хлопців і заповнити наше місто дітлахами. У Санта-Клауса Черокі будуть вдячні слухачі, навіть якщо доведеться викрасти цілий сиротинець!

— Еврика! — захоплено вигукнув Суддя.

— Аж ніяк, — твердо заявив Тринідад. — Ідея моя. Я знаю це латинське слово ще зі школи.

— Я надам тобі всю можливу допомогу, — виголосив Суддя, розмахуючи ціпком. — Можливо, моя красномовність і володіння ораторським мистецтвом допоможе нам переконати юних друзів на час операції піддатися під нашу руку.

За годину весь Єллоугаммер ознайомили із планом Тринідада і Судді. План схвалили одностайно. Містяни, які знали сім'ї з юними спадкоємцями, що проживали у радіусі сорока п'яти миль, радо поділилися з Тринідадом цінною інформацією. Той ретельно занотував дані, а потім приспішив зайнятися пошуками транспортного засобу і команди.

За розкладом першою зупинкою мав стати великий дерев'яний будинок за п'ятнадцять миль від міста. На поклик Тринідада у дверях з'явився чоловік, який неквапом підійшов до старих воріт і охоче через них перехилився. На ґанку товклася чимала зграйка молодняка, здебільшого брудного й обшарпаного, який, проте, аж пашів цікавістю і здоров'ям.

— Значить, так, — пояснив Тринідад. — Ми з Єллоугаммера і прийшли забрати ваших дітей. Але ви не хвилюйтесь, ми їх не скривдимо. Одному поважному мешканцеві нашого міста дуже захотілося перекваліфікуватися на Санта-Клауса. Завтра він повернеться з купою дрібничок, половина з яких червоного кольору і зроблені в Німеччині. А наймолодший мешканець Єллоугаммера носить револьвер і користується безпечною бритвою. Таким чином, бачте, ми трохи соромимося верещати від захвату і стрибати на одній нозі, коли запалюємо свічки на ялинці. Якщо ви, пане, погодитеся позичити нам пару-трійку малят, ми обіцяємо повернути їх живими-здоровими після Різдва, а ще в гарному гуморі, з яскравими книжками, різною смакотою, червоними барабанами і так далі. Що скажете?

— Іншими словами, — додав Суддя, — у нашому юному, але швидко зростаючому містечку ми вперше зіштовхнулися з незручностями, пов'язаними з відсутністю підлітків. Настала пора року, коли за звичаєм має відбуватися вручення несерйозних, але таких милих серцю юних і ніжних ство…

— Я зрозумів, — урвав його красномовство батько сімейства, вказівним пальцем утрамбовуючи тютюн у люльку. — Не забиратиму ваш час, джентльмени. У нас із дружиною семеро дітей, і серед них немає жодного, кого ми б могли віддати вам для втілення вашого задуму в життя. У комоді дружина заховала трохи цукерок із попкорну і ганчір'яні ляльки. Нехай не розкішно, але на Різдво ми здатні порадувати синочків і донечок самі. Ні, ніякі гроші чи подарунки не змусять мене дозволити вам забрати моїх дітей із собою. Щиро дякую за пропозицію, джентльмени.

Вниз по схилу, потім знову вверх у передгір'я помчали достойні мешканці Єллоугаммера — на ранчо Віллі Вілсона. Тринідад виголосив промову, Суддя розвинув ідею у звичній пишномовній і багатослівній манері. Місіс Вілсон притисла двох рожевощоких янголят поближче до себе і занепокоєно поглядала на чоловіка, аж доки той не розреготався і не похитав головою. Знову відмова.

Коли на пагорби почали спускатися сутінки, Тринідад і Суддя намарно викреслили з переліку більш ніж половину сімей. Заночувавши у придорожній корчмі, загін рано-вранці вирушив у дорогу. Фургон залишався порожнім.

— У мене закрадається думка, — зазначив Тринідад, — що позичити на Різдво дитинча — наче вирвати олію із рук чоловіка, який знімає зі сковороди гарячі оладки.

— Це абсолютно незаперечна істина, — підтвердив Суддя, — що у холодну пору року сімейні зв'язки міцнішають.

За день до Різдва єллоугаммерці проїхали тридцять миль, зробивши чотири марні зупинки і виголосивши даремні промови. Скрізь діти були безцінним скарбом.

Сонце вже стояло низько над обрієм, коли дружина наглядача місцевої ділянки залізниці затулила пишною спідницею власне потомство і мовила:

— Є одна жінка, вона працює у залізничній їдальні у Гранітному Перехресті. У неї є маленький син. Можливо, вона дозволить йому поїхати з вами.

Тринідад і компанія прибули у Гранітне Перехрестя о п'ятій годині вечора. Потяг із нагодованими і веселими пасажирами щойно залишив станцію.

На сходах їдальні курив цигарку худенький сердитий хлопчик років десятьох. У самій їдальні залишили по собі безлад голодні мандрівники. Моложава жінка стомлено розвалилась у кріслі. На її обличчі проступали глибокі зморшки від неспокійного життя. Колись вона, певно, була по-своєму вродливою, і залишки вроди ніколи не зітруться з її лиця, але вже ніколи й не повернуться. Тринідад виклав суть справи.

— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви на якийсь час заберете Боббі, — байдуже погодилася вона. — Я працюю з ранку до ночі, в мене зовсім не лишається часу наглядати за ним, а тим часом відвідувачі навчають його поганому. А так він хоч раз у житті відсвяткує Різдво.

Чоловіки вийшли надвір і взялися до Боббі. Тринідад почав розписувати велич різдвяної ялинки і приваби подарунків.

— І до того ж, мій юний друже, — додав Суддя, — сам Санта-Клаус особисто вручить тобі подарунки, які символізують дари віфлеємських вівчарів…

— Та годі вам! — відмахнувся хлопець, скошуючи маленьким оком. — Я не дитина. Санта-Клауса не існує. Це ви, дорослі, купляєте подарунки і крадькома ховаєте їх нам під подушку, поки ми спимо. Ви залишаєте на димарі сліди, щипцями обережно розсипаючи золу. А потім розказуєте казочки, наче Санта-Клаус на санчатах залітав крізь димар.

— Хай навіть так, — погодився Тринідад, — але ялинка справжнісінька. Вона буде не гіршою за ту, що поставлять на центральній площі Альбукерке, розцяцькована і сяюча. З чудовою верхівкою, з паперовими барабанами, з Ноєвим ковчегом і…

— От дідько! — розізлився Боббі. — Я вже тисячу років не граюся іграшками. Я хочу рушницю — рушницю зі справжніми набоями, щоб підстрелити дикого кота, але навряд чи такі подарунки лежать під вашою дурнуватою ялинкою.

— Все може бути, — дипломатично відповів Тринідад. — Тобі