Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Проклятущий, за котрим

Таку страту непочесну

Я поніс і на почесну

Весь пустив його у дим?» -

«Та той город вам не вадив.

Чим він вас до себе знадив?

І вгадати тяжко, чим.

Ніхто досі з ним не знався.

Раді знати, як він звався?

Звався, вибачайте, Рим».

Кончак слуха і не слуха,

Мов важкий удар обуха

Його зразу оглушив.

Далі бранця не питав він,

Всіх половців навертав він,

В кочовища поспішив.

І згадав він по дорозі,

Що у головнім обозі

Там у нього бранців много,

Що забрали край Каяли.

«Всіх поріжем до ноги!

Ігоря і Святослава…

Не пропала наша слава!

Хай погинуть вороги!»

Так дотяг він аж до Дону

І почув тут: «Із полону

Ігор, бранець головний,

Втік на Русь, дарма й шукати,

Й нагло вмерла твоя мати».

Став Кончак зовсім сумний.

Та було рицарське серце

В нього в той час, як і перше,-

Довго плакать не ялось.

Не давав він думці стриму,

Потягло його під зиму

Рушить походом на Рось.

Певну чуючи звитягу,

Своїх немалу ватагу

В пізню осінь він згорнув;

Рушив, як замерзли ріки,

Та з своїми чоловіки

Як пішов, так не вернув.

Вдарила зима нагальна,

Остра, люта, незвичайна,

І морозна, і сніжна.

Хоч пішли вони в кожухах,

Не було ладу в їх рухах,

Тільки воля в них міцна

Десь напасти, трупом класти,

Грабувати, мордувати,

Хоч пустиня самітна…

Хоробро в снігу бродили,

Але швидко заблудили,

Шляху ані руш нема;

Небо вкрила хмара сіра,

Щезла часу й місця міра,

Налягла густая тьма.

«Взад вертать!» - «Куди вертати?» -

«Годі йти! Лягаймо спати!»

І приспала всіх зима.

Писано в днях 27-29 вересня 1914.

Ой у вирій журавлі летіли,

Понад Відень ключем простяглися,

Закликали журавля одного:

«Годі, годі на гнізді сидіти,

Ходи з нами у вирій летіти!»

То не в вирій журавлі летіли,

То збирались вої-хрестоносці,

То збирались у похід далекий,

На гріб божий, до Єрусалима,

Щоб гріб божий вирвать з рук невірних.

Вже зібрались вої-хрестоносці,

Наче хмара, Відень обступили,

Тут спочинуть між хрещеним людом,

Поки рушать у погану землю.

Закликають із Відня лицарство:

«Годі, годі по дворах сидіти,

На турнірах копії ламати,

Величать в піснях красу жіночу,

В струни брязкать, мед-вино спивати!

Нуте, нуте до святого бою!

Виженімо турка зі Стамбула,

Мамелюка із Єрусалима!

Закріпімо славний хрест Христовий

На Софії в Константинополі!

Відберімо скарби незлічимі,

Що нагарбав турок по всім світі!»

Жив у Відні лицар у ту пору

Олександер, знатний і побожний,

Мав він вірну жінку Юліану,

Жили любо, як голуби в парі.

Аж одної ночі із півночі

Прокидаєсь зо сну Олександер,

Прокидаєсь, тяженько зітхає,

Далі так говорить до дружини:

«Юліано, вірная дружино,

Незвичайний сон мені приснився:

Мов лечу я в криницю безодну;

Поринаю в студеную воду,

Поринаю аж на дно глибоке,

Там знаходжу зерно золотеє,

Воно ж мене знов наверх виносить.

Тричі вночі я зо сну будився,

Тричі мені сон той самий снився.

Видко, горе він мені віщує,

Видко, чимсь ми бога прогнівили.

Слухай, люба, на що я наважив:

Почеплю я хрест святий на себе,

Пристаю до воїв-хрестоносців,

Піду з ними до Єрусалима,

Піду з ними бусурманів бити,

Най же буде за гріхи покута!»

Ізлякалась вірна Юліана,

Сльози ронить, тяженько зітхає

І до мужа теє слово мовить:

«Олександре, господарю любий,

Не ходи до Єрусалима!

Мож і дома господу молиться,

За гріхи покуту відбувати».

Олександер їй на се говорить:

«Люба жінко, не протився тому!

Серцем чую, що се божа воля,

Що бог судить, того не минути.

Ти живи спокійно у господі,

Бережися від усього злого,

Бережи свою жіночу славу,

А за мене не лякайся, люба!»

Юліана тихо сльози ронить,

Сльози ронить, голосно зітхає,

Поки сон їй не склепив повіки.

В сні їй ангел божий показався

І промовив ось якеє слово:

«Юліано, не протився мужу,

Тільки зший йому сорочку білу,

Хай усе її на собі носить.

Доки будеш вірною для нього,

Доти буде та сорочка біла».

Супокійна стала Юліана,

Прийнялася ту сорочку шити,

А пошивши, мужеві приносить

І словами любо промовляє:

«Олександре, господарю милий,

Їдь із богом, де бог тебе кличе,

Я тут буду за тебе молиться,

Буду вірно тебе дожидати.

А отсе тобі сорочка біла,

Щоб носив її ти у поході:

Поки буде біла ся сорочка,

Поти я для тебе буду вірна».

Тихо, тихо Дунай хвилі котить,

З міста Відня в бусурманські землі,

Як ті хвилі, поплило лицарство

До схід сонця в бусурманські землі,

Із лицарством лицар Олександер.

Проводжала його Юліана

До Дунаю штири милі шляху.

Проводжала, плачучи прощала.

І стояла довго на дорозі,

На шпилечку високого горба,

Поки видно було хрестоносців,

Поки зброї блискали до сонця,

Поки чути, як їх коні ржали.

А як щезли в вечоровій тіні,

Юліана додому вернула,

Цілу нічку молилася богу

І спокійно стала мужа ждати.

Ой рожево сонечко сходило,