Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

брат. У середині листопада зернисту фотографію панцерника під назвою «Тірпіц» приклеїли скотчем до вікна поштового відділку, щоб усі могли її побачити, однак на ній мало що було видно, крім стовпів чорного диму, що піднімалися з днища корабля. Це був найостанніший німецький панцерник, як стверджувала стаття, і тепер він лежить на морському дні. Війна майже скінчилася, Гітлер на втіках. За кілька місяців до того військово-повітряні сили Великої Британії скинули понад дві тисячі тонн бомб на Берлін за одну ніч, стерши місто в пил. Тепер з дня на день буде проголошений мир і все стане як раніше.

Однак усі знали, що нічого не буде, як раніше. Не для всіх. Одного ранку незадовго до Різдва табірний охоронець привіз хлопцям листи. Відразу після вечері вони перепросили і пішли у вітальню, що слугувала їм за спальню, читати. Зазвичай, коли отримували листи, вони читали уривки один одному, і з кухні було чути, як вони торохтять й іноді навіть сміються з новин від сім’ї. Артурова мати помітила, що цього разу не чути їхнього торохтіння.

– Щось у них дуже тихо, – раптом сказала вона.

Артур підвів очі від пряжки, яку пришивав до кінської збруї. І справді, з вітальні не долинало ні звуку. Вони з матір’ю перезирнулися. Він – із кліщами, занесеними, щоб протягнути голку, вона – з руками в зливальниці.

– Думаєш… – сказала його мати, але в той момент Дітер/Бернар з’явився у дверях. Його лице виказувало напругу.

– Дітера брад, – сказав він. – Смерть. Мердвий. Його вбили.

– Ох! – вигукнула Артурова мати. – Ох, бідне дитя… – Вона вже дійшла до середини кімнати, витираючи руки об рушник на ходу. Другий хлопець – значить, Бернар, той, що водив трактора Отто, врешті Артур дізнався, хто з них хто – відступив, і вона зайшла у вітальню. За секунду вона обійме Дітера, Артур це знав. Жінкам це так легко, вони інстинктивно відкривають обійми й забирають собі болюче лихо, їм навіть не треба думати про це. Артур і Бернар безпорадно глянули один на одного, а тоді відвели очі.

Кілька щасливчиків прибули додому у відпустку на Різдво. Можна було подумати, що раз війна майже скінчилася, як і далі писали газети, то тепер уже поставлять крапку й усіх назавжди відпустять додому, але ні, найбільше, на що спромоглися, це дати декому з них тридцятиденну відпустку, перш ніж відправити назад на побоїще. А тоді, за тиждень до Різдва, Тед Гачетт повернувся додому. З усіх хлопців, які поїхали в Норс-Бей записатися в армію, лише він, крім Артура, залишився живий.

– Ти мусиш його відвідати, Артуре, – сказала його мати, хоч він і сам добре це розумів. – Крім того, що мало не загинув, він цілий рік пробув в Англії, в лікарні, але тепер досить одужав, щоб приймати гостей. Він дивно почуватиметься після повернення. Ти мусиш його провідати.

Артур пішов, сповнений провини й поганого передчуття. Що він може сказати? Що він може сказати другові, який мало не загинув на війні, доки він сам був удома, в теплі й безпеці? Тед провів за морем мало не п’ять років. П’ять років під кулями й бомбами, п’ять років мокрим і змерзлим, коли поряд друзів розриває на шматки. П’ять років, під час яких Артур робив що? Доїв корів. Спав кожної ночі у своєму власному ліжку. Смачно їв тричі на день. Він тягнув ноги через сніг, притиснутий страхом.

Тедова мати мала жахливий вигляд, і це мало б його застерегти. Він мав би збагнути, що щось дуже погано, з того, що вона не танцювала від полегші та радості, що син повернувся додому з війни. Вона змогла всміхнутися Артурові, коли відчинила двері, але нічого не сказала. Провела його у вітальню, де в кутку було облаштоване ліжко, й залишила їх із Тедом наодинці. У вітальні було темно й Артур не міг роздивитися Тедове лице. Він сказав: «Здоров, Теде. Як воно?», ще до того, як його очі пристосувалися до освітлення.

З правого боку Тедового обличчя був шрам, а очницю закривала блискуча рожева шкіра. У міру того, як Артурові очі звикали до напівтемряви кімнати, він бачив більше; бачив, що на ліжку ковдра лежала рівна й гладенька, рівна й гладенька, наче скатертина, там, де мали б бути Тедові ноги. І там, де мала б бути його ліва рука, лежав порожній рукав, складений і приколотий до сорочки на грудях. Він дивився на Артура одним оком, таким люто яскравим, що Артур подумав про тварину, яка потрапила в пастку, тварину, яку уб’єш якомога швидше, щоб покласти край її мукам. Артур обернувся і вийшов з кімнати.

На кухні він спинився, опустивши голову, важко дихаючи. Тедова мати чистила картоплю й плакала над зливальницею. Вона глянула на Артура, підвівши червоне від сліз обличчя, й сказала: «Поговори з ним, Артуре. Будь ласка, поговори з ним».

Артур повернувся у вітальню й спробував іще раз. Йому вдалося сказати: «Мені дуже шкода», але більше нічого. Він постояв хвилинку, відвернувши обличчя, але тоді обернувся й пішов додому.

Його нудило від самого себе. Нудило від світу. Йому хотілося розбити щось, будь-що, розколоти щось надвоє. Він почав розчищати землю, ті кілька акрів, над якими вони з батьком саме почали працювати, коли той помер. Додаткової землі для обробітку він тепер потребував найменше, але не міг вигадати іншої роботи, крім як валити дерева, що була б достатньо інтенсивна й допомогла б виплеснути його почуття. Десь посеред першого пообіддя він підвів очі, з ями від кореня, якого висмикував, і побачив Дітера й Бернара, що дивилися на нього згори вниз. У них у руках теж були сокири – напевно, взяли у сараї – і в тому душевному стані на якусь мить Артур подумав, що вони прийшли його вбити. Це здавалося цілковито слушним, він навіть не пручався б. А тоді вони вказали сокирами на найближчі дерева й підвели брови, і він побачив, що їм теж треба було виплеснути трохи люті, тож кивнув і махнув рукою на зарості довкола себе – мовляв, уперед, зрубуйте, зрізайте паростки під самий корінь, що більше, то краще. Три дні, доки сніг повільно кружляв навколо них, вони кидалися на ліс, наче буря, рубали й пиляли, а тоді запрягли всіх чотирьох коней і витягали з землі коріння, ніби гнилі зуби, доки та ділянка не стала схожа на їхнє власне поле бою, всипане ямами, перекопане й вирубане до кривавої маси.

На заході сонця третього дня