Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мартін знову сів на стілець.
— І нічого мені не казав?
— Але ти ж розумів, що тебе перевіряли? Ми ретельно простежили всі твої пересування і дійшли висновку, що ти, справді, був тоді в Малвіку.
— Ну, так, — кивнув Мартін. — Тільки ж ми удвох ніколи про це не говорили.
Вістінґ поколов виделкою шматки м’яса — ось-ось будуть готові.
— А треба було поговорити?
— Як би ти повівся, якби виявив, що я винен?
Вістінґ підшукував найправильнішу відповідь. Вона не мала б бути осудливою, але мусила прозвучати не фальшиво й не в розріз з його принципами.
— Ти — один з небагатьох моїх друзів, — говорив далі Мартін, доки Вістінґ обдумував відповідь. — Посадив би мене до в’язниці?
— Дав би тобі номер телефону доброго адвоката, — нарешті озвався Вістінґ, вдаючи, ніби дуже зайнятий обертанням м’яса на пательні. — І подбав би, щоб все відбулося по справедливості.
Він ледве стримався від спокуси, помацати, чи на місці диктофон у внутрішній кишеньці сорочки. Перевірити, чи він функціонує, не було змоги. Доводилося сподіватись, що техніка не підведе.
— Що означає — найліпший адвокат? — запитав Мартін.
— Це залежить… — відповів Вістінґ, відсуваючи набік пательню.
— Залежить від чого?
— Від того, чи ти зізнаєшся і співпрацюватимеш зі слідством, чи захочеш, щоб судові слухання відбувалися тихо й мирно, а чи влаштуєш цирк на дроті й усе заперечуватимеш.
Мартін поставив на стіл дві тарілки.
— То ти не відпустив би мене? — допитувався Мартін.
— Я подбав би про справедливий присуд.
Вістінґ востаннє перевернув стейки.
— Раніше ж існував термін давності за вбивство. Двадцять п’ять років…
Вістінґ кивнув.
— Я вважаю, це було правильно, — вів далі Мартін. — Всі міняються… Несправедливо карати людину за злочини, скоєні в іншому житті. Людина, яка постає перед судом, уже зовсім не та, яка скоїла переступ.
Так, добрі аргументи на користь терміну давності за вбивство, але не виправдовують самого вбивці, подумав Вістінґ.
Він ніяк не знаходив слушних слів. Міг би похвалити Мартіна за великодушність, за відсутність жадоби помститися тому чи тим, хто позбавив Катаріну життя, але це підірвало б розуміння того, куди провадила ця розмова, і утруднило б Мартінові зізнання.
— Можу з тобою погодитися, — сказав Вістінґ натомість. — До того ж, з роками докази втрачають свіжість. Свідки багато чого не пам’ятають. Імовірність судової помилки зростає.
Мартін знову встав.
— Зготувалися уже, — він кивнув на пательню.
Вістінґ переклав стейки на тарілки.
Мартін дістав баночку з консервованою кукурудзою, відчинив її, прихопив ще дві бляшанки пива й поніс на стіл у вітальні. Вістінґ розрізав печену картоплю, поклав на кожну по добрячій ложці пряного масла й теж поніс тарілки до вітальні. Мартін перехопив його на порозі, забрав свою тарілку й сів за стіл спиною до стіни.
— Може, пройдемося завтра на вершину гори? — запропонував він. — Побачиш з Айкедокктоппен опори моста Ґренланнсбрюа. Туди година ходу…
Вістінґ кивнув, відрізаючи собі шматок м’яса. Тема розмови змінилась. Лаз, ледь відкрившись, знову закрився.
72
Екскаватор завібрував, пахкнув чорним димом з вихлопної труби. Водій підняв ківш, а тоді опустив його на порослий травою насип. Дуже обережно зрізав перший шар дерну, повернув стрілу вбік і висипав землю в кузов вантажівки.
Ліне зробила серію знімків. Чоловік у кабіні, міцно затиснувши в зубах сигарету, знову опустив ківш.
Величезні прожектори на триногах освітлювали місце розкопу. Адріан Стіллер стояв на узбіччі разом з Нільсом Гаммером, кількома місцевими поліцейськими й двома працівниками Дорожньої служби. Вони уважно спостерігали за маніпуляціями екскаватора. Ліне спрямувала камеру на них, сфотографувала, а тоді наблизила зображення, щоб у кадр потрапило лише обличчя Стіллера. Він глянув на неї, мовби відчув на собі око камери. Адріан Стіллер мав виснажений вигляд, розслідування висмоктало з нього всі сили.
Ліне швидко наклацала кілька знімків, доки він не встиг оговтатися. Результат — щирий, не для пози, портрет. Закушені жовна свідчили, наскільки він зосереджений на завданні, яке стояло перед ним.
Ліне була вдячна Стіллерові, що той дозволив їй перебувати за огородженням, хоча, відверто кажучи, вона мала на це повне право. Він використав і її, і газету в своїй грі, тож мусив це якось компенсувати.
Екскаватор очистив від дерну ділянку приблизно п’ять на три метри. У повітрі вогко запахло свіжою землею.
Адріан Стіллер підійшов до Ліне.
— На якій глибині може лежати тіло? — запитала Ліне.
— Мартін Гауґен мав тоді доступ до всілякої землерийної техніки. Цілком можливо, що закопав її глибоко.
— Чи достатньо матимете доказів, якщо знайдете тіло?
Адріан глянув на неї, пошукав очима диктофон: той лежав вимкнений у глибокій кишені куртки.
— Так, — коротко відповів він.
— Відразу арештуєте його ще в літній хатинці?
Стіллер вийняв пакетик з льодяниками.
— Навіть якщо сьогодні вночі знайдемо тіло, ідентифікація рештків потягне ще чимало часу. Спершу треба його знайти.
— Що іще ви на нього маєте? — не відступала Ліне. — Мусить ще щось бути, що запустить розслідування по-новому.
Льодяник хруснув на Адріанових зубах.
— Важливо дотримуватися послідовності.
— Я нічого про це не писатиму без вашої згоди.
Стіллер усміхнувся, наче давно звик до таких поступок журналістів, та все ж відповів.
— Відбитки пальців. Ми наново дослідили листи викрадачів за допомогою новітніх технологій. Відбитки Гауґена знайдені в трьох місцях.
— Чому ж не хочете негайно взяти його під варту?
— Бо відбитки не на самих листах, а на вирізаних з газети літерах. Тобто це — непрямі докази. Треба знайти надійніші.
— Чим і займається тато? Він така собі підсадна качка?
— Твій батько таємно працював над цією справою аж двадцять чотири роки. Він ніколи не вірив у невинуватість Мартіна Гауґена.
Ліне потрібний був час, щоб до кінця перетравити слова Стіллера.
— Отже, існує взаємозв’язок між «справою Кроґ» і «справою Катаріни»?
— У кожному разі, вони мають спільний знаменник.
У рації одного з полісменів, які наглядали за розкопками, захурчало. Поліцейський коротко відповів й окликнув Стіллера, показуючи рукою на дорогу. До них наближався білий критий фургон.
— Хто це? — запитала Ліне.
— Техніки з криміналістичної лабораторії, — Стіллер пояснив, що їх викликали, аби були напохваті. — їм не сподобається, що працюють такі громіздкі машини.
Земляні розкопи тривали допізна. Водій екскаватора знімав землю шарами по п’ять сантиметрів за раз. Час до часу йому подавали знак зупинитися, і один з поліцейських ретельно розглядав викопані предмети: коріння, дерев’яні тріски, дрібні камінці.
Ліне фотографувала процес і відсилала фото в редакцію, щоб колеги могли оновлювати матеріал.
За пів години від’їхала перша наповнена землею вантажівка. Ліне зі Стіллером підійшли до краю
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.