Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Євка сіла. Нога у неї заплелася за ніжку стільця. Я допоміг. Вона ледве трималася в рівновазі.

— Що ти хвилюєшся? Довид від серця помер у лікарні. Тобі яка різниця? Ти його знаєш без тижня день. Чи плакати будеш? Бери капшук. На совість покладаюся. Зайвого не візьмеш. Чи все — твоє? Якщо все — бери все.

Євка взяла, покрутила, зважила. Потім, ніби згадала гидке, відкинула в мій бік.

— Не треба мені нічого звідси. Тут мого нема. Довид вигадав.

— Довид, може, й вигадав би. Тільки він мені про капшук цей клятий не казав. Сказала людина, якій я вірю. Яка вигадати не могла. Ти коли Зуселя доставила в Остер непритомного, вимагала у Довида свою частку. Він не дав. Факт. Цей факт про тебе не свідчить погано. Він узагалі не свідчить ні про що, крім того, що ти хотіла щось отримати звідси, а Довид був проти. Злочину тут немає. Не підкопаєшся. Довид мертвий. Земля йому пером на тому світі. Йому капшук ні до чого. А ти — жива. Я й кажу: якщо твоє — бери. Що незрозуміло?

Євка знову присунула до себе капшук. Розв’язати навіть не спробувала.

— Має бути п’ять золотих царських червінців. Це моє. Решта — ні.

— Тобто тобі відомо, що тут ще є, крім монет? Тобто тут і твоє, і не твоє? І що тут не твоє?

Євка знизала плечима.

— Розв’язуйте і дивіться. Я не маю наміру.

— Сама розв’яжи.

— Не буду. Ви принесли, ви й розв’язуйте.

— Ну, якщо ти за своїм гидуєш лізти, я тим більш не полізу. Для мене, там усе не моє. Здам куди слід, оформимо на користь державі. За законом.

Євка схопила капшук і стала розв’язувати.

Не виходило. Вона тягнула не за той кінець. І не туди.

Я чекав.

Коли Євка втомилася, взяв капшук у неї з рук. Розв’язав. Вміст вивалив у безпосередній близькості перед нею. Дещо у візерункових дірочках застрягло ріжками — коронки, а червінці лягли акуратно, один до одного, зверху, а вже на них — каблучки і брошка. Гроші окремо, делікатною рурочкою.

— Ну, Єво, дивись. Рахуй. І я з тобою буду рахувати, щоб ти не помилилася.

Євка дивилася на скатертину — в дірки. Кожну вимірювала поглядом. Очима забирала червінці. Зробила жест уперед, але зупинилася.

— Що, Єво, гидко?

Єва кивнула.

— Розповідай, Єво. Скоро у тебе весілля. Жити треба. Хата твоя тріскається. І парканчик, щоб крізь шпарини не зазирали, і рами, — все треба міняти. І білизна постільна, щоб чоловікові приємно, і канапу, і ліжко. І посуд. І каструлі-сковорідки. І клейонку на стіл треба нову. Модну. І вдягнутися, та інше. Розповідай, Єво. Не гукати ж Хробака, щоб він твій посаг виколупував. А все чесність твоя. Сказала б, що все — твоє. Як-небудь удвох із чоловіком потім розібралися б. Коли гидота відринула б від тебе.

Євка розповіла про таке.

Коли дівчаткам виповнилося по шістнадцять, батько їм показав схованку в столі. П’ять золотих червінців. Оголосив це їхнім посагом, щоб вони пам’ятали, що не голодранки, коли будуть примірятися до женихів.

Лілька єхидно зауважила, що п’ять на двох не ділиться. Хіба розпиляти один.

Батько припинив її міркування. Сказав: «Ви з Євочкою одне ціле. Щоб я більше такого не чув».

Саме собою розумілося, секрет слід було зберігати і язиком по Остру не плескати. Але чи то Лілька, чи то сам Соломон Горобчик комусь натякнули щодо золота в столі — за себе Євка ручалась — чи просто люди обговорювали без належного знання, але Остром загуляли чутки про царські червінці Горобчиків.

За радянської влади поговорили і перестали, а перед евакуацією знову згадали. Навіть не по-людськи жартували, що з цими грошами Горобчик за німців відкриє комерцію на широку ногу і завалить ґудзиками все довкола. Ймовірно, передбачалося, що грошей там на цілий банк. У народній свідомості гроші мають таку силу — зростати по мірі їх приховування.

Соломон відмахувався і в жарти не вступав. Німці були вже коло носа.

Євка поїхала в евакуацію, Лілька зникла, батько з матір’ю залишилися в хаті. І гроші теж залишилися. Начебто.

Після війни Євка повернулася, дізналась страшну правду про смерть батька і матері. Пішла по поліцайських хатах. Їй добрі люди вказали, хто в той проклятий день у хаті Горобчиків стіл трощив. Ходила Євка не сама. З Файдою. Як із представником влади. Він щойно повернувся з фронту, з медалями й одним орденом. Був сорок п’ятий рік, тільки-но оголосили перемогу.

Обійшли шість хат. Трьох поліцаїв у наявності вже не стало — відправили в Караганду на десять років після відкритого суду в будівлі колишньої синагоги. Ще троє не дуже злісних показали, що правда шукали гроші в столі. Але нічого не знайшли. Євка кидалася на них з кулаками, Файда утримував.

Стало ясно — по-доброму ніхто нічого потрібного не розповість. До того ж Євку піддали осуду, тому що вона шукала гроші, а не оплакувала батьків у першу чергу. Євка їм відповідала, що батьків вона буде оплакувати все своє життя, і це її особиста справа, а хату хто її руйнував, живуть спокійно і нікого не оплакують, а оплакують тільки те, що загарбати нічого у Горобчиків не вдалося.

Файда від Євки відсторонився. На її вимоги допомагати їй відновлювати справедливість, відповів: «Радянський суд і народ відновлять справедливість. А мені працювати треба вперед». Євка зрозуміла, що впливу на Файду вона не має. Хоч у нього і Сунька, і все її минуле життя.

Євка ходила по Остру. Стукала в кожну хату з криком, що їй треба подивитися і забрати своє. Оскільки після вбитих євреїв майно розійшлося містечком, і на цьому ґрунті було багато скандалів, Євку пускали. Вона знаходила де що. Таким чином зібрала майже весь стіл. Частинами. Сама вантажила на візок і тягла до себе. Вважалося, що вона збожеволіла.

Але гроші вона знайшла. Там, куди Соломон їх і поклав. Під стільницею розташовувалася велика ємність — ніби