Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Як хтось зауважив, англійці програють кожну битву, окрім останньої. Можливо, іноді (так, далеко не завжди) їм справді бракувало фанатичного духу майже суїцидальної банзайської жаги крові. Та мені така риса не видається якимось непривабливим дефектом.

Слова Черчилля сягали глибин людських душ, коли Британія була сама, коли боролася за виживання, — і він достукувався до кожного та втішав так, як не умів жоден інший промовець. Його стиль — натхнений і старомодний — пасував моменту. Та коли країна наближалася до закінчення шестирічної виснажливої війни, людям потрібні були нові слова, нове бачення поствоєнної Британії — а таких зморений Черчилль не міг дібрати.

***

Перед наближенням загальних виборів у 1945 році він зізнався своєму лікареві лорду Морану: «У мене дуже сильне передчуття, що мою роботу зроблено. Мені немає з чим звернутися до людей. Раніше було. А тепер я лише кажу “Бийте клятих соціалістів. Я не вірю в цей сміливий новий світ”». Уранці 21 липня, за чотири дні до того, як результатам виборів судитиметься бути почутими, він перебував у Берліні на параді на честь перемоги.

Гітлер помер. Бункер фюрера лежав у руїнах, разом із усіма іншими мерзенними інструментами нацистського панування. Європа могла вільно дивитися вперед — у нову еру мирної демократії. Глибоко в серці усі знали, що то було його досягнення і без його залізної рішучості, у критичні моменти, усе це було б неможливим. Це те, що він пообіцяв і за що боровся.

Черчилль та Еттлі їхали в окремих джипах уздовж шеренги британських військ, під схвальні вигуки та оплески. Та невдовзі особистий секретар Черчилля, Джон Пек, помітив дещо незвичайне.

«Хоч нічого не було сказано, та мене, а може й інших також, пронизало безсумнівно дивне відчуття, що Вінстон Черчилль, великий військовий лідер, без заслуг якого ми взагалі ніколи б тут у Берліні не зібралися, помітно менш гучно радів, аніж містер Еттлі, внесок якого у справу коаліції хоч би яким великим не був, та сам він не здійснив до цього часу жодного явного особистого впливу на розподіл бойових сил».

Пополудні 25 липня Черчилль покинув Потсдамську конференцію у Берліні, після якої обоє, Сталін та Труман, були переконані (як у публічному, так і приватному спілкуванні), що він повернеться на сцену в ролі тріумфально переобраного прем’єр-міністра. Наступного ж ранку, перед оприлюдненням результатів, він ще до світання прокинувся від «різкого удару майже фізичного болю».

До цього моменту «підсвідома переконаність у тому, що ми програли, проривалася та панувала у голові». І він був правий. Лейбористи перемогли з колосальним відривом у 146 місць. Черчилля та консерваторів розбили вщент. Світ був вражений, і до сьогодні людям важко збагнути, за що Черчилль міг дістати таку догану.

Це явище не таке вже й дивне. Вибори виграють не на основі політичних досягнень, а на основі обіцянок на майбутнє. Саме Черчилль у одному зі своїх мінливих перевтілень сприяв закладанню невід’ємних підвалин держави загального добробуту та у воєнних промовах окреслив ключові реформи повоєнного лейбористського уряду. Проте саме Еттлі вдалося претендувати на авторство тих політичних планів.

У мить свого тріумфу Черчилль сплатив ціну свого унікального статусу — фігури національного масштабу, яка вийшла за межі партії. Зрештою, він був людиною такої самовпевненості, що дозволяв собі ставати «перекинчиком». Він був неспіврозмірним консервативній партії, а отже, його досягнення не відбилися на ній. «Вболівайте за Черчилля; голосуйте за лейбористів» було слоганом переможців. І це спрацювало.

Тоді він, певно, так не вважав, але у деякому сенсі його поразка і була його тріумфом. Він боровся за демократію для Британії, і ось вона: вигнання великого героя війни і лідера, не насильством, а завдяки мільйонам маленьких і ненав’язливих розчерків олівцем.

— Це, напевно, випадок, — сказала Клементина. — Це лихо, мабуть, прийшло не без добра.

— Наразі, — відповів Черчилль, — воно прийшло, здається, із порожніми руками.

Коли хтось запідозрив електорат у «невдячності», Черчилль заперечив:

— Я б це так не назвав. Їм було ой як непереливки.

Ось що я маю на увазі під величчю його душі.

Хоча його годину слави було принижено, Черчилль закінчив війну, успішно змінивши погляди. Британія була виснажена, і її глобальний статус ослаб. А Черчилль був виснажений, але із глобальним статусом, якого жоден британський політик ніколи так і не досягнув, — морального гіганта. Непогано, як на людину, яку в 1911-му «Глядач» засуджував як «слабку та порожньориторичну, цілковито безпринципну і непослідовну у баченні громадських справ».

Людина меншого масштабу спакувала б валізи та втекла до Чартвеллу займатись живописом. Будь-хто, тільки не Черчилль. Він ніколи не поступався; ніколи не опускав рук. І тепер він опікувався низкою інтервенційних кроків, яким судитиметься творити обриси світу і по сьогодні.

108 RI (Rex Imperator) — король-імператор.

109 WC — ініціали «ВЧ» (Вінстон Черчилль), але також символом «WC» позначається вбиральня.

110 «Overlord» — кодове найменування операції з висадки союзних військ у Нормандії.

111 Посилання на марку цигарок «Marlboro Lite» (легкі).

112 Мається на увазі Сер Бернард Лоу Монтґомері, перший віконт Монтґомері Аламейнський, британський воєначальник, що брав участь у Першій та Другій світових війнах.

113 Pink slip (буквально «рожевий аркуш») — повідомлення про звільнення.

114 Сенс життя (фр.).

Розділ 19

Холодна війна та як він у ній переміг

Ми вже бачили кімнату, де народився Черчилль. Дозвольте мені тепер провести вас у покій, де він провів свої останні кілька днів як прем’єр-міністр воєнного часу. Місце, сумне на вигляд, як затхла відпочинкова кімната готелю або гольф-клубу 1920-х. Надворі яскраво світить сонце, пишні флокси та кущі троянд на клумбах; а проте витає якийсь дух ріки Стікс тут, у місці, що є недоладним замахом на псевдотюдорівську архітектуру із масивними сталевими рамами та фондово-біржево-брокерським запахом.

В інтер’єрі — тьмяні сіро-коричневі тони. Акцент на дубі: важкі дубові стільці, дубовий камін і величні дубові поруччя, що звиваються вгору до зловісної менестрелевої галереї. Я стою і дивлюсь на той стіл, де вони сиділи, а на ньому, у центрі, три маленькі прапорці, похилені і запилюжені. Відчуваю неспокій та фальш тієї події.

Саме сюди він прибув 17 липня 1945 року, у Цецилієнгоф, одну з небагатьох будівель у Потсдамі, не пошкоджених союзними бомбами. Спочатку призначена для кронпринца династії Гогенцоллернів, вона як тоді, так і зараз має вигляд невиразної німецької спроби побудувати класичний англійський заміський будинок.