Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

За роки життя в Горенґвілі та роботи в «Гірському притулку» я встигла вивчити кожен закуток єдиного заїжджого двору на кілька днів шляху. Я знала кожну щілину, скрипучу половицю, поспіхом прибиту полицю або гвинтик, що відвалився під полицею в шафі.

Кімнати заїжджих дворів схожі одна на одну, як близнюки. Але Роуз завжди намагалася подарувати кожній кімнаті якусь особистість, особливість, історію. Картина, квіти, ваза чи вишивка на скатертині – і це вже не безлика кімната, яка годиться лише переночувати.

Ох, Роуз.

Ця кімнатка була не винятком. Начебто нічого особливого: два ліжка, шафа і стіл, непримітні двері, що ведуть у ванну кімнату. Але в той же час рука тітки відчувалася. Саме в цій кімнаті вона закупила вишиті покривала на ліжко і тонкі фіранки, на столі красувалася статуетка у вигляді дракона, що злітав. А ще це була одна з небагатьох кімнат, де була книжкова полиця з кількома книгами, навіть не однієї тематики. Але все ж…

Поруч із дверима у ванну розмістилася невелика тумба, на якій була і магічна плитка, і чайник, і навіть кілька чашок.

– Я заварю чай, – промовила я, не розуміючи, куди себе подіти.

Мені було дуже не по собі залишатися з Кіраєм наодинці. Не розуміла, як поводитися і що взагалі говорити. І взагалі почувала себе у його присутності дивно. Але розвернутися і піти не хотілося. Навіть навпаки.

– Присядь, – кивнув на стілець Кір. – Ти зараз не робітниця заїжджого двору, не практикантка у відділку, а просто моя гостя. Чи можу я хоч чай заварити?

Я видавила усмішку і кивнула, дивлячись у його чорні, але зараз звичайні очі. Невже мені привиділася та вертикальна зіниця. І якщо ні, то що це означає? Чи не про цього звіра казала Нілай?

Скільки питань…

Може, мені не варто було приймати це запрошення? Краще б побродила містом, потім вирушила додому, коли Роуз вже спала б, а вранці прикинулася сплячою, щоб знову уникнути пояснень. Принаймні, доки не зрозумію, що робити з тим, що почула.

Але чомусь тут і зараз здавалося правильним. Чому мені так здавалося? Чому мені хотілося бути поряд із командиром? І чому зараз так хотілося, щоб він мене знову поцілував? Або хоч обійняв.

Але ж не говорити йому про це. І я просто усміхнулася у відповідь на його уважний погляд.

Тут було дуже тепло. Льєр Кларенс ніколи не економив на опаленні та зручності гостей. Іноді навіть занадто старався. Ось як цього разу. Мені було відверто спекотно. Особливо чомусь, коли зустрічалася поглядом з Кіром. І я стягнула кітель, акуратно повісивши його на спинку стільця.

За вікном знову вирувала негода. Сніг обліпив скло по контуру рами, у провулках завивав і посвистував вітер, наводячи жаху.

Я намагалася не думати про Роуз, але думки ні-ні, а знову поверталися до підслуханої розмови. Якось гірко на душі стає, коли ідеальні люди перестають бути ідеальними. Ймовірно, не варто просто підносити будь-кого занадто високо.

– Я так розумію, що розпитувати тебе про те, що трапилося, немає сенсу? – зронив Кірай, поставивши кухоль з чаєм і тарілку з парою бутербродів із сиром та шинкою на стіл переді мною.

– Абсолютно ніякого, – сумно посміхнулася я, підтверджуючи його припущення.

– Ну і не буду, – за кілька хвилин тиші, заговорив Кірай. – Але, тобі не варто приймати якісь рішення на гарячу голову. Впевнений, що всьому є розумні пояснення. Просто варто їх вислухати. Ми іноді надто егоїстично реагуємо на якісь події. Дивимося на ситуацію зі свого боку, забуваючи, що близькі нам люди теж мають бажання, мрії та прагнення.

Я насупилась, рішуче не розуміючи, до чого він веде. Якщо знає, що ми маги крові, знає про Роуз, то хіба б намагався її виправдати? Чи зараз мова про щось інше? Навряд чи він про нашу магію. Якби знав, чи хоч підозрював, то й розмова була б зовсім іншою і не тут. А так, мабуть, просто спроба заспокоїти мене.

– Що ти маєш на увазі? – запитала я, сідаючи на ліжко.

– Що треба вислухати аргументи другої сторони. Завжди треба говорити з людиною, яка тобі дорога. Усьому є пояснення.

Хотілося б вірити. Чи готова їх почути від Роуз? У будь-якому випадку – повинна. Вона для мене надто важлива, щоб залишити все як є.

– Ти теж хотів поговорити, – вирішила я перевести тему розмови. – Про те, що сталося вранці? Чи про те, як намагався вчора викинути мене з загону?

Мені було прикро і прикро. І ще зовсім незрозуміло, якою є моя подальша доля і роль у загоні.

Кірай відповів не відразу, я дивилася на чашку з чаєм і не знала навіть, чи хочу ще більше засмучуватись сьогодні і почути чесну відповідь. Мені було важливо знати правду. Мені було цікаво, що насправді керувало цим темним магом. І ще… мені не хотілося зізнаватись навіть собі, але мені подобалося бути поруч із ним у загоні чи ось так… Це було щось невловиме. Щось, що притягувало мене до нього, навіть усупереч усьому тому, що, здавалося б, має нас повністю й остаточно розділити. Мабуть, дізнайся він усю правду про мене, моє походження і здібності, так би і сталося. І мабуть, ця таємниця, недомовленість і страх і були тим бар'єром, через який я не могла переступити. А ось що керувало Кіраєм?

– Я не намагався тебе вигнати з загону, – зітхнув Кір, сідаючи поряд. – Ти дуже гостро і неправильно все сприймаєш. У Горенґвілі справді твориться щось недобре. І мені не подобається те, що відбувається із цілителями. Все що я хотів – убезпечити тебе. Тим більше, що ти мені справді подобаєшся, Трісс.