Читати книгу - "Війна Калібана"

Лакей дещо підняв руки. Щось середнє між бойовою стійкою і жестом підкорення. Не відводячи очі від Боббі ні на сантиметр, він ледь повернув обличчя до Сорена і мовив: - це твоя проблема. Той розгрібай. Потім зробив два повільних кроки назад, розвернувся і пішов через кімнату до коридору, якого від Боббі не було видно. Через секунду вона почула як ляснули двері.

- Холєра, - вилаялась жінка, - закладаюсь, я б заробила чимало очок у старої леді, якби змогла повернути ту картку пам’яті.

Сорен почав соватись у бік задніх дверей. Дрейпер кішкою скоротила відстань між ними, схопила сорочку на грудях і тягнула доти, доки вони майже не торкнулися носами. Її тіло почувалося живим і вільним вперше за багато часу.

- Що ти хочеш зробити? – запитав він, вичавивши криву посмішку, - віддухопелити мене?

- А-йа, - відповіла Боббі, і увімкнула перебільшений акцент долини Марінера, - я хлопчику, на тебе поскаржуси.

Розділ двадцять-шостий: Голден.

Голден дививися на монстра, що дрижав скрутившись біля переборки в вантажному відсіку. На моніторі воно здавалося маленьким, вицвівшим і подзьобаним. Він сконцентрувався на власному диханні. Довгий, повільний вдих, аби наповнюючи легені повітрям до денця. Довгий, повільний видих. Пауза. Повторити. Не обгидитися прямо перед командою.

- Йо, - за хвилину озвався Алекс, - то твоя проблема.

Він спробував пожартувати. Пожартував. Зазвичай, Джим реготав би з його перебільшеного акценту і очевидностей. Алекс міг бути дуже смішним, з певної точки зору.

Але прямо зараз капітан мав стиснути кулаки аби не задушити чоловіка.

- Я піднімаюсь, - сказав Амос. У ту ж мить озвалася Наомі: - я спускаюсь.

- Алексе, - демонструючи спокій, якого не було, - який статус шлюзу вантажної палуби?

Алекс щось двічі натиснув на терміналі і доповів: - герметичний, капітане. Нуль втрат.

Що було добрим знаком, тому що хоч він і боявся протомолекули, йому також було відомо що це не магія. Воно мало масу і займало простір. Якщо жодна молекула кисню не могла протиснутись назовні через ущільнення шлюзу, то і жоден з вірусів не міг пробратися в середину. Але…

- Алексе, накачай кисню, - наказав капітан, - так багато як можна без небезпеки для судна.

Протомолекула анаеробна. Якщо хоч дрібка її опиниться в середині, він хоче аби середовище було максимально ворожим.

- І відправляйся до кокпіту, - вів далі Ґолден, - задрай люк. Якщо жижа якось потрапить на корабель, мені потрібен твій палець на кнопці перевантаження реактору. Алекс скривився і запустив руку у волосся, - виглядає деще екстермально..

Джим схопив його за верх костюму, міцно. Пілотові очі зробились круглими, а руки самі по собі піднялися у жесті здачі. Позаду ботанік моргав від збентеження і тривоги. Це не найкращий шлях для донесення впевненості. За інших обставин, Ґолден звернув би на це увагу.

- Алексе, - звернувся капітан до пілота вдруге, не маючи змоги утримати себе від тремтіння, навіть стискаючи чоловікові плечі, - я можу розраховувати що ти перетвориш ций корабель на газ, якщо те лайно пробереться сюди? Бо якщо ні, то вважай себе звільненим від обов’язків і негайно зачинись в кубрику.

Марсіанин здивував його відреагувавши не злістю, але тим що поклав свої руки на капітанові передпліччя. Його обличчя було серйозним, але очі щирі:

- Задраятиси у кокпіті і приготуватиси до підриву судна. Так точно, сер, - підтвердив він почуте розпорядження, - яким чином наказ буде відмінено?

- Прямим моїм або Наомі розпорядженням, - відповів Джим з прихованим полегшенням. Йому не довелося сказати, мов, якщо ця штука опиниться тут і вб’є нас, тобі краще покінчити з кораблем. Він відпустив його плечі і пілот зробив крок назад, його широке, темне обличчя покрилося зморшками від стурбованості. Паніка що охопила Ґолдена могла вийти з-під його контролю, якби він міг дозволив хоч комусь проявити симпатію, тому капітан сказав: - зараз, Алексе. Виконуй це зараз.

Той раз кивнув, маючи вигляд немов бажав щось додати, проте розвернувся на п’ятах і подався трапом догори, до кабіни пілота. За декілька секунд цим же трапом спустилася старпом, а після неї невдовзі і Амос піднявся. Наомі озвалася першою:

- Який план? Вони були разом досить довго для того, аби Голден почув в її голосі ледь прихований страх. Капітан зробив паузу, двічі глибоко вдихнув і відповів: - Я з Амосом спробую виштовхати її зі стулок вантажного люку. Потримаєш їх відкритими.

- Прийнято, - погодилась старпом і почала підніматися нагору.

Амос подивився допитливо:

- Отже, капітане, як ми цеє «виштовхнемо» через стулки?

- Ну, я думав що ми розстріляємо його до ноги, а рештки випалимо вогнеметом. Тож нам краще озброїтися.

Механік кивнув:

- Холєра, я почуваюсь мов вже викинув це лайно.

Джим не був клаустрофобом.

Ніхто з тих, хто обрав професію довгих космічних перельотів не був. Навіть якщо особа якимось чином прослизала повз психологічні тести і симуляції, одної подорожі було, зазвичай, вистачає аби відсіяти тих хто здатен витримувати довгі проміжки часу у обмеженому просторі від знавіснілих, яких доводилося тримати всю дорогу під заспокійливим.

Молодшим лейтенантом Голден проводив дні у розвідувальних корабликах настільки маленьких що не можна було зігнутися аби п’яту почухати. Він повзав між зовнішніми і внутрішніми корпусами бойових кораблів. Одного разу він провів двадцять один день прив’язаним до проти перевантажувального крісла під час подорожі під високим прискоренням від Місяця до Сатурну. Йому ніколи не снили кошмари як його ховають живцем чи розчавлюють.

Вперше за півтора десятиріччя майже безперервних польотів у космосі, корабель видався йому замалим. Не затісним, але жахливо стиснутим. Він почувався у пастці, немов тварина в сильцях.

Менш ніж за двадцять метрів від місця де він стояв, у його вантажному відсіку знаходився хтось інфікований протомолекулою. І йому нікуди було втекти звідси.

Вдягання бойового костюму не допомогло прибрати це почуття.

Першим треба було влізти в те що люди називають презервативом для всього тіла. Це був чорний, товстий комбінезон виготовлений з багатьох шарів кевлару, гуми, протиударного гелю і мережі сенсорів, що стежили за ушкодженнями і життєвими параметрами. На це натягався трохи вільніший скафандр з власними шарами само відновлювального гелю що мав миттєво лагодити порізи чи дірки від куль. І нарешті плити броні, які були здатні відбити швидку кулю чи поглинути енергію лазера шляхом випарування зовнішнього покриття.

Ґолдену це було мов