Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Щодо Америки тобі дійсно треба подумати, — Спартак сідає за стіл і продовжує. — Зовсім скоро Дамір стане на чолі “Альфи” офіційно і на його плечі ляже дуже багато роботи: вигнати з міста всіх щурів і розпочати все з чистої сторінки. Це робота не одного дня, принцесо. Я вже говорив, що дуже багато людей проти цього. Той самий Кравець, гнида ще та. 

— Це ти так залякати мене хочеш? — хороший настрій вже не такий хороший, але я розумію, що Спартак хоче як краще. Гірка правда завжди краще, ніж солодка брехня. 

— Хочу, щоб ти розуміла наслідки, якщо залишишся поруч з ним. Для себе і для дитини, — киває на мій живіт. 

— Я розумію, — кажу. 

— От і чудово, — усміхається. — Є там щось поїсти? Голодний як собака! Ще треба нову хатню робітницю знайти. 

— А зі старою що? — питаю. Не хочу її видавати. Можливо, Спартак не в курсі, хто вона насправді. 

— Вона тут більше не працює, — підморгує мені — і все стає зрозуміло. Все він знає. Це ж Спартак!

Після сніданку йду на терасу, щоб почитати і заодно подихати свіжим повітрям. 

З голови не виходять слова Спартака, і я серйозно починаю над ними замислюватись. Ні, я не хочу залишати Даміра з його проблемами. Ми маємо бути разом, і це не обговорюється. Але тепер мені не лише про себе треба думати. Якщо з дитиною щось станеться, я ж не пробачу собі цього… 

— Про що думаєш? — Дамір з'являється поруч в той момент, коли я повністю загрузла у роздумах. Він нависає зверху і цілує моє волосся. 

— Та так, — відкладаю книгу і підводжуся на ноги. — Ти швидко. 

— Скучив, — усміхається. — Готова їхати? 

Звісно, я готова! Самій не терпиться дізнатися, як там наша крихітка. Чесно кажучи, дуже хвилююся, але вірю, що все буде добре. Подаю Даміру свою руку, і він одразу ж переплітає наші пальці. Йдемо до автомобілів, і Спартак весело мені підморгує, коли бачить нашу пару. 

Дорога до клініки займає хвилин сорок, і за цей час Дамір ні на мить не відпустив мою руку. 

— Хвилюєшся? — питає, коли перетинаємо межі міста. — Я чомусь починаю нервувати.

— Чому? — дивуюсь. 

— Сам не знаю. Сподіваюсь, що все буде добре, — говорить. 

Я дійсно бачу, що Дамір не такий, як зазвичай. Взагалі-то, його важко вивести на емоції, але у мене це чудово виходить. 

У приватну клініку заходимо вчотирьох. Ми з Даміром попереду, а Спартак та ще один охоронець — позаду. Бачу на собі здивовані погляди персоналу, але ніякого дискомфорту це мені не завдає. Навпаки, почуваюся повністю захищеною. 

Спочатку мене відправляють на огляд, і, поки лікар розпитує про самопочуття, Дамір сидить поруч. Ну а далі йдемо в кабінет УЗД. Дамір також тут, сидить у кріслі поруч і тримає мою руку у своїй.

— Ну що там? — питає невдоволено, коли лікар мовчить надто довго. Я також нервую, але поводжусь більш стримано. 

— Плід розвивається добре. Жодних відхилень не бачу, — говорить, невдоволено покосившись на Воронова. — Наступного разу зможете послухати серцебиття. 

— Можна його побачити? — питаю зацікавлено.

— Він ще зовсім крихітний, але цяточку помітно. Ось тут, — лікар тицяє на білу цятку, і ми з Даміром одночасно вдивляємось в екран. 

— А можна зробити нам фото? Два, — прошу.

— Звісно, — усміхається. — Можете витирати живіт. Зараз напишу свій висновок. 

Залишаємо клініку трохи розгубленими, але шалено щасливими. Я так точно. Тримаю в руках дві фотокартки з першим знімком нашого малюка — і серце несамовито б'ється об груди. 

Тепер я вірю, що він дійсно є. Бачила його на власні очі. Від цього розуміння серце стискається, на мить завмирає, а тоді сильно-сильно б'є в груди, щоб не забувала про цей найцінніший скарб. 

— Залиш цю у себе, — кажу, коли повертаємось додому. Передаю одну фотокартку Даміру, і він уважно її розглядає. 

— Дякую, — ховає її у внутрішню кишеню піджака та усміхається.

— За що? — питаю. — Це ж просто фото.

— Дякую тобі за підтримку і кохання. За цю дитину. Я досі не можу повірити, що все це насправді.

— А ти повір, — усміхаюсь. — Я дуже тебе кохаю. Буду підтримувати та допомагати. Ти тільки не проганяй і не роби боляче.

— Більше ніколи, — торкається долонею моєї щоки. — Але ти все одно маєш подумати, Аліно. Залишитись тут, чи полетіти в Америку. Це має бути твоє рішення. Я не хочу тебе відпускати, але тут небезпечно. Для тебе і для малюка. 

— Я подумаю, — впевнено відповідаю. — Я маю все зважити. Дякую, що не саджаєш мене в літак силою. 

— Цього більше не буде, —  твердо відповідає. — Хоча маю зізнатися, що таке бажання є. Я до божевілля боюсь тебе втратити. 

— Я тебе також, — зізнаюсь. 

Дамір цілує, а я одразу ж відповідаю на поцілунок. У моїй голові вже склалася правильна відповідь на питання, яке турбує мене кілька днів. Залишитися чи полетіти? Я точно знаю, що оберу… залишитись.