Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вибач, — дихнула в потилицю Лариса. — Я лише дурна й ревнива баба.
— Ви про що? — підняла зацікавлений погляд школярка.
Гм… Цілком сформована і… ну, стіни ж даремно забруднювати не будуть. Як то кажуть, диму без вогню… Тьху, пошляк…
— Про сімейне, — серйозно відповів і, щоб розставити всі крапки над «Е» відразу, пояснив. — Лариса мене до тебе приревнувала.
— Ха! — пирхнула сусідка. — Ви ж стари… — потім прикусила губку і схилила голову на плече. — Хоча… У такому плані я на вас якось не дивилася… І якщо задуматися…
— Вуха відірву, — пригрозила Лариса.
— Гаразд, пожартували та й годі… — тут уже й мене на сміх пробило. — Поб'єтеся ще, гарячі фінські дівчата. Коротше… Скидається на те, що Ліда може стати моїм помічником. Ларисо, ти в курсі, про що мова. А ти, квітко життя, заходь. Будемо розмовляти.
— Навіть так? — З ноткою заздрощів промовила моя подруга. — А я точно не підходжу?
— Не факт, — не став я вбивати її надію. — Просто ще не всі чинники склалися. Потрібно дочекатися ініціації. А вона може будь-якого з наступних днів відбутися.
— І буде у Вартового гарем, — все ще залишалася на попередній хвилі дівчина.
— Ось я зараз як дам комусь по м'якому місцю…
— Припустимо, не таке воно вже й м'яке… Навмисне за касу рідше сідаю, аби дупа не розповзлася… — пирхнула Лариса. — Гаразд. Все. Мовчу. Я в магазин. Послухаю нові плітки, уточню зі зміною. А ви — спілкуйтеся. Не буду заважати.
— Дякую… — я допоміг дівчині одягнутись і цмокнув у щоку. Потім допоміг роздягтися Ліді та повів одразу на балкон.
— Ану, розповідай, у кого з перехожих яка аура?
— Тітонька… он та… неосяжна… — вказала рукою дівчинка. — Уся ніби чимось чорним облита. Наче в густому диму стоїть. Такому, знаєте, коли гуму палять.
Звіряюсь із карткою — помаранчева.
— Угу... А ще?
— Хлопець із дівчиною… Он той — худий, як тріска. Хлопець наче сіруватим фломастером обведений. А ось дівчина без контуру. Зовсім.
Погляд на карту. Хлопець — зелений. Дівчина не відзначена.
— Зрозуміло…
— Добре, якщо так, — зненацька серйозно подивилася на мене Ліда. — Тому що особисто я нічого не розумію. І ще вчора нічого такого не було. Може, я й справді, тю-тю? Дахом поїхала?
— Ні… Ходімо в кімнату. Розмова не на п'ять хвилин... Але, боюся, коли я спробую тобі усе пояснити, то в божевільні уже ти мене вже запишеш.
— Ви письменник. Вам — можна, — уїдливо заявило дівчисько. — І, кажуть, чим менше автор дружить з головою, тим геніальніші тексти видає. Правда? — зрозуміла, що передала куті меду і вибачилася. — Не гнівайтеся. Жартую… А якщо серйозно, дядечку Михайле, то не хвилюйтеся: я повірю в усе, що ви розповісте. Чесне слово. Мама каже, що ви найпозитивніший чоловік, якого вона лише зустрічала у житті. І зітхає…
Цього лише бракувало. То роками хоч вовком вий від самотності, то кожна знайома особа жіночої статі зітхати починає… потай. Хоч справді гарем заводь…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні червоного місяця, Кулик Степан», після закриття браузера.