Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Допоміг. Кілька клаповухих тут же почали тикати лапами в мій бік і щось верещати. Потім дружно ломанулися у бік сходів.

Бажаючи залишити за спиною більше місця для маневру, я рушив їм назустріч. Суворо наказавши Сашці триматися на пристойній відстані і не лізти під ноги.

Сходи давали мені незаперечну перевагу, змушуючи гоблінів нападати по одному. Власне, на цьому і було збудовано весь мій план. Розібратися з ними по черзі. Якщо я і без додаткового спорядження цілком непогано справлявся з ворогами, то тепер міг це робити набагато легше.

Першим до мене дістався молодий гоблін. Рівня, щоправда, аж третього. Але ні на обмундируванні, ні на якості зброї це ніяк не вплинуло. Уже бачені лахміття та злегка загострена палиця. Не звертаючи уваги на його спроби проткнути мою кольчугу палицею, я приловчився, відвернув увагу вухатого хибним замахом, а потім просто копнув у стегно.

Зойкнувши, той змахнув руками, наче намагався злетіти, і таки полетів. Щоправда, строго вертикально вниз. Удару я не почув, відвернув увагу наступний «у черзі». Але навряд чи падіння з висоти майже тридцяти метрів на кам'яну підлогу додало «льотчику» здоров'я.

Другий, теж молодий… всього лише першого рівня… побачивши долю попередника, полохливо намагався притискатися до стіни, а оскільки та була від мене ліворуч, то йому, відповідно, заважала нормально використовувати зброю. Ну, значить, доля така…

Перехопивши «палку» щитом, я притис її до стіни, повністю блокуючи, а правою тицьнув вістрям меча клаповухому в шию. Гоблін від болю смикнувся і позадкував. Але, оскільки ззаду напирали інші, відступити не зміг. Довелося самому виймати меч із рани. Що я й зробив. А потім завдав ще одного удару, цього разу в живіт. І без того червоний огризок «життя» мигнув і посірів, наче вугілля попелом затягнуло. А гоблін повалився під ноги свого одноплемінника.

Третім був воїн.

Роздратованим копняком він відправив бездиханне тіло вниз і атакував. Тепер був меч проти меча, обладунок — проти обладунку. Рівні також однакові. Ось тільки в мене був щит та шолом, а в нього ні. І якщо я його випади просто блокував щитом, то від моїх випадів йому доводилося ухилятися. А це не так просто зробити, коли в спину весь час штовхають, бажаючі швидше дістатися до мене.

Не вийшло й у воїна. Грамотно уникаючи мого удару, він занадто сильно змістився і втратив рівновагу. Зовсім трохи. На рівному місці я навіть не встиг би його помилкою скористатися. Власне, зараз теж… Натомість допомогли родичі. Один з них вирішив вколоти мене списом у пролом між стіною і товаришем, але злегка перестарався і, в результаті, просто зіпхнув воїна зі сходів.

Зрозумівши, що накоїв, заверещав від злості і кинувся на мене з подвоєним натиском. Бажаючи з одного випаду проткнути мене наскрізь. Даремно… Втрачати холоднокровність у бою остання справа. Я прийняв вістря списа на щит, перевів його вниз і вбік… зовнішній, звичайно. І невдалий списоносець, заплутавшись у власних ногах, полетів слідом за попереднім гобліном.

Причому все сталося так швидко, що я навіть не встиг побачити його характеристики. Та й не важливо, загалом.

Наступний був озброєний двома короткими мечами. Я б навіть сказав — кинджалами. Але тримав він їх так упевнено, що одразу було зрозуміло — майстер. До речі, напис над головою так і казав: «Печерний гоблін. Майстер клинків. Рівень 5. 120 ХП»

Загалом серйозний противник. І буде набагато небезпечнішим за всіх попередніх.

Я зосередився, підібрався... А далі сталося щось дивне. Навколо нас раптом затанцювало полум'я. Відчуття, ніби опинився всередині величезного багаття. Щоправда, лише візуально, бо жодної шкоди від язиків полум'я я не відчував. Але це тільки я. Клаповухому майстру клинків було зовсім не комфортно... Він упустив зброю і розмахував лапами так, ніби намагався загасити вогонь, що охопив його. Безуспішно. Що не двозначно демонструвала смужка його життя — що буквально на очах, стрімко скорочувалася і змінювала колір. Поки остаточно не посіріла.

Приблизно в той же час і полум'я згасло.

Аутодафе настільки приголомшливо вплинуло на решту гоблінів, що на якийсь час бажаючих вступити в бій не знайшлося. Ланцюжок печерних мешканців, як і раніше, тягнувся вздовж сходів, займаючи його майже до самого низу. Але атакувати мене ніхто не поспішав.