Читати книгу - "Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт"

— Вам треба знайти хорошу дівчину. Вас це трохи збадьорить.

Я міг тільки стриматися й не вилетіти від неї кулею.

Повернувшись у безпеку лендровера, я впустив голову на кермо. Подивився на годинник. Здавалося, стрілки рухалися з глузливою повільністю. Ще зарано для новин. У мене був достатній досвід роботи в поліції, щоб знати: вони, ймовірно, ще будуть говорити, роздавати інструкції групам захоплення, уточнювати плани.

Все одно я глянув на мобільний. Сигнал слабко тріпотів, але прийому було достатньо, щоб до мене дійшли будь-які дзвінки чи повідомлення. Нічого. Крізь лобове скло я дивився на селище. Мене вразило, як сильно я ненавиджу Менем. Я ненавидів будівлі з кременю, ненавидів плаский, заболочений краєвид. Ненавидів підозри та обра`зи, що переповнювали його мешканців. Ненавидів, що збочений убивця зумів жити тут непомітно, доки не проявилася на повну його хвороба. А найбільше я ненавидів Менем за те, що він подарував мені Дженні і забрав її. «Бачиш? Ось яким могло бути ваше життя».

Майже гарячкові емоції минули так само швидко, як і з’явилися. Мене трусило, мов у лихоманці. Коли я завів машину, на небі, наче синці, вже чорніли хмари. Мені залишалося тільки повернутися, сидіти й чекати телефонного дзвінка, якого я так боявся. Думка про це не давала дихати.

І тут я згадав, що все-таки маю чим зайнятися. Того ранку, як я ходив до Скарсдейла на церковне подвір’я, Том Мейсон поскаржився на хвору спину свого діда. Старий весь час нею мучився — ціна життя, проведеного над чужими клумбами. Я міг заскочити до нього — це займе ще кілька хвилин, ще раз відверне увагу від очікуваних новин Маккензі. З полегшенням, яке межувало з відчаєм, я розвернув машину й попрямував до будинку Мейсонів.

Старий Джордж та його онук жили на узліссі біля озера, в хатинці, зведеній колись як будиночок садівника при маєтку «Менем-Хол». Сім’я доглядала сади протягом кількох поколінь, замолоду Джордж сам працював у «Холі», доки маєток не знесли після війни. Тепер будиночок був єдиною пам’яткою про колишню велич, а кілька акрів охайно доглянутого саду досі збереглися посеред лісу, який поступово забирав своє.

Крізь дерева бронзою виблискувало озеро. Я поставив машину у дворі й постукав. Велика матова шибка злегка брязнула під рукою. Відповіді не було, я знову постукав. Чекав, а повітря вібрувало від грому. Я подивився на небо і здивовано помітив, як швидко згасає світло. Грозові хмари нависли над головою й передчасно завершили день. Ось-ось стемніє.

Із запізненням я зрозумів ще одне. У будинку не світиться, тобто нікого немає вдома. Їх було лише двоє — батьки Тома померли ще в його дитинстві. Тож, мабуть, Джордж усе-таки одужав і пішов до праці. Я повернувся до лендровера, та зробив лише кілька кроків і зупинився. Мене мучило якесь усвідомлення, відчуття, що я щось пропустив. Здавалося, повітря завмерло в моторошній передгрозовій тиші. Я озирнувся на подвір’я, охоплений тривожним відчуттям неминучого, невідворотного. Але нічого не зміг побачити.

Щось ударило мою голу руку — я аж підскочив. Упала велика крапля дощу. Через мить небо осяяла пласка блискавка. На кілька секунд усе навколо вицвіло до сліпучо-білого. У важкій тиші я розрізнив звук, який більше відчував, аніж чув. Його заглушив войовничий гуркіт грому, та я знав, що мені не примарилося. Надто знайоме тихе, майже підсвідоме дзижчання.

Мухи.

І поки до мене доходило, що саме я впізнав, за кілька миль похмуро стояв Маккензі — поміж клітками переляканих птахів і тварин. А захеканий сержант поліції вимовляв те, що інспектор уже знав.

— Ми перевірили всюди, — сказав сержант. — Нікого тут немає.

29

Важко було визначити, звідки долинало гудіння мух, але точно — з дому. Темні вікна сліпо дивилися на мене, не пропонуючи допомоги. Я підійшов до найближчого і вдивився крізь шибку. Усередині смутно виднілася кухня — і все. Спробував зазирнути в інше вікно. Вітальня, мертвий екран телевізора перед двома потертими кріслами. Підійшов до дверей, підняв руку, щоб постукати ще раз, — і опустив її. Якби хтось збирався відповісти на мій стукіт, він би вже відповів. Я зупинився на сходинці, не знаючи, що робити.

Але я знав, що саме почув. І знав, що не можу це проігнорувати. Моя рука торкнулася ручки дверей. Якщо вони замкнені, рішення прийняте за мене. Я повернув ручку.

Двері відчинилися.

Я вагався, знаючи, що не слід навіть думати про те, що я зараз зроблю. Потім уловив запах із будинку. Потворний і ледь солодкий, цей сморід я впізнав одразу.

Я розчахнув двері до темного коридору. Тепер запах не можна було ні з чим сплутати. З пересохлим горлом я дістав телефон — подзвонити в поліцію. Це не була даремна тривога, я не шарахався від власної тіні. Хтось тут помер. Я почав набирати номер, та зрозумів, що сигналу немає: будинок Мейсона стоїть у мертвій зоні. Я вилаявся, міркуючи, як довго був тут і чи Маккензі намагався зі мною зв’язатися.

Це дало мені ще один привід зайти всередину. Проте якби я й не шукав стаціонарного телефона, вибору не було. Заходити в будинок не хотів, але тепер не міг інакше. Сморід одразу посилився. Я стояв у коридорі, намагаючись зорієнтуватися. На перший погляд будинок здавався охайним, проте всі поверхні виявилися вкритими густим шаром пилу.

— Агов? — погукав я.

Нічого. Праворуч — двері. Я відчинив їх, опинився на кухні, яку бачив крізь вікно. Брудний посуд — купою в раковині, їжа застигла, гниє на тарілках. Кілька товстих мух пожвавилися від мого вторгнення, та недостатньо, щоб пояснити шум, який я чув раніше.

У вітальні також, здавалося, нікого давно не було. Ті самі запилюжені крісла, помічені крізь вікно, стояли перед мертвим телевізором. Телефона не видко. Я вийшов з вітальні, попрямував до сходів, застелених старим, потертим килимом. Верхня частина губилася в темряві. Я зупинився біля підніжжя, упершись рукою в поруччя.

Не хотілося підійматись, але, зайшовши так далеко, я не міг просто піти. Внизу знайшовся перемикач. Я клацнув ним і аж підскочив, коли лампочка спалахнула й погасла. Повільно піднявся. З кожним кроком сморід посилювався. А тепер до нього приєдналося щось інше, солодкувате й смоляне, воно поколювало мою підсвідомість. Та не було часу на міркування про джерело невідомого запаху. Сходи закінчились іншим коридором. Майже у темряві я розгледів порожню брудну ванну кімнату і ще двоє дверей. Підійшов до перших, відчинив. Нефарбовані дошки підлоги, односпальне ліжко, зім’ята постіль. Я вийшов і рушив далі. Коли взявся за ручку, одразу посилився смоляний запах. Повернув її, двері застрягли. На секунду мені здалося, що вони зачинені. Раптом двері піддались, і я розчахнув їх.

Чорна хмара мух вдарила в обличчя. Я відштовхнув їх, майже задихаючись від теплого смороду, що линув з кімнати. Думав, що звик до цього запаху, але він сповнював весь простір, охоплював усе. Істерика мух