Читати книгу - "Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт"

Першим відчуттям стало полегшення. Тіло вже сильно розкладене, і хоча з першого погляду неможливо визначити, чоловік це чи жінка, мертва ця людина вже довгий час. Набагато довший, ніж два дні. «Слава Богу», — мляво подумав я.

Мухи, що вкривали труп, роздратовано завору­шилися, коли я обережно наблизився. Вже занадто стемніло для їхньої активності. Якби я приїхав сюди трохи пізніше або їх не потурбувала блискавка, можливо, я б і не почув цього сигнального гулу. Тепер я помітив трохи прочинене вікно. Недостатньо, щоб очистити повітря в кімнаті, але достатньо, щоб мухи, приваблені запахом гниття, проникли всередину та відклали яйця.

Тіло підперте подушками, руки витягнуті на ковдрі. Біля ліжка — стара дерев’яна тумбочка, на ній — порожня склянка й нерухомий будильник. Поруч із ними я помітив чоловічий годинник і пляшечку з прописаними таблетками. Було надто темно, щоб прочитати етикетку, але тут кімнату осяяла чергова блискавка. Вона висвітила деталі, мов беззвучний кадр фільму — вицвілі квітчасті шпалери, картина в рамці над ліжком, — і в миттєвому відблиску я розгледів, що надруковано на пляшці: «Копроксамол, знеболювальне, для Джорджа Мейсона».

Можливо, у старого садівника й боліла спина, але не через неї він останнім часом не показувався в селищі. Згадалися слова Тома Мейсона на церковному подвір’ї, відповідь на питання про діда: «Ще в ліжку». Я міркував, як давно помер старий Джордж. І що це говорить про Менем, адже ніхто не помітив його відсутності. Рухаючись обережно, щоб нічого не торкнутись, я повернувся, щоб піти. Це, вочевидь, була домашня трагедія, а не місце злочину, але я не хотів залишати зайві сліди. Хтось інший визначить, від чого помер старий, і спробує зрозуміти причину, чому онук про це не повідомив. Навряд чи це дія людини при здоровому глузді, але горе може виявлятися в дивний спосіб. Том не перший, хто намагається заперечити втрату.

Я вийшов у коридор, і мені знову вдарив у ніздрі запах смоли. Тепер, при відчинених дверях, світла було достатньо, і я побачив густі чорні плями по краях одвірка. Зім’ята газетна сторінка, вкрита цією ж речовиною, досі чіплялася до низу дверей. Я згадав опір, коли вперше спробував відчинити двері. Злегка торкнувся чорної субстанції, й пальці одразу стали липкими.

Бітум.

І раптом я зрозумів, що саме намагалося спливти в моїй підсвідомості того ранку. Серед пахощів квітів і скошеної трави на церковному подвір’ї відчувався ще один слабкий запах. Я був надто заклопотаний, щоб думати про нього, але тепер зрозумів. Бітум — плями від нього лишилися на одязі та інструментах Мейсона після того, як він заклеїв смолою спальню діда.

Та сама речовина, яку я знайшов у порізаному ножем хребці Саллі Палмер.

Я намагався заспокоїтись, обдумати все. Не міг повірити, що вбивцею виявився Том Мейсон. Він здавався надто спокійним, надто простим, не здатним планувати звірства, не кажучи вже про те, щоб їх чинити.

Але ми весь час знали, що вбивця ховається на виду. Мейсону це добряче вдавалося, він терпляче працював на церковному подвір’ї чи на селищній клумбі, зливаючись із фоном настільки ефективно, що його ніхто не помічав. Завжди в тіні діда, тихий, небалакучий, він ніколи не впадав в очі, не справляв ніякого враження.

А зараз — таки справив.

Я сказав собі, що роблю поспішні висновки. Ще кілька хвилин тому я був переконаний, що вбивця — Карл Бреннер. Але Мейсон так само добре пасував до профілю. І Бреннер не тримав у домі розкладене тіло свого діда. Й не пробував замаскувати запах за допомогою того самого матеріалу, який потрапив у шию мертвої жінки.

У мене тремтіли руки, коли я дістав телефон, щоб викликати Маккензі, забувши, що сигналу немає. Я вилаявся й поспішив униз. Попри термінову потребу повідомити про знахідку, я не міг піти, доки не переконаюся, що Дженні тут немає. Продерся крізь затемнений будинок, відчиняючи всі двері, заглядаючи всюди. Жодне приміщення не мало ані ознак життя, ані телефона, яким я міг би скористатися.

Я побіг до лендровера, знову перевірив мобільний — раптом щось в атмосфері дозволить зловити сигнал. Так само глухо. Я завів машину, й над головою пролунав грім. Усе вкрила пітьма, на лобове скло посипалися перші краплі дощу. Двір був замалий, щоб розвернути машину, тому я рушив заднім ходом. Під час руху світло фар ковзнуло по навколишніх деревах, і тієї ж миті у відповідь на моє світло щось блимнуло з глибини лісу.

Я різко натиснув на гальмо — якби не автоматична система керування, мотор би одразу заглух. Я вдивлявся в ліс, звідки мигнув спалах. Щось потрапило у світло фар, але тепер зникло. У роті пересохло, я повільно рушив уперед, повертаючи кермо в бік лісу. Промінь від фар гойднувся заростями, в глибині хащ знову щось блимнуло. Люмінесцентний жовтий прямокутник реєстраційного знака автомобіля.

Тепер я побачив, що ґрунтова дорога, котра вела до будинку, не закінчується на подвір’ї, а продовжується в ліс. Дорога сильно заросла, та помітно було, що нею користувались. Але невідомий автомобіль стояв занадто далеко, я не міг його розгледіти. Якби не миттєвий спалах і відбиток світла, я б і не дізнався, що там щось є. Слід негайно зв’язатися з Маккензі — але дорога притягала мене до себе. Приватна земля, за кілька миль від тих місць, де знайдено тіла. Її не обшукували. Якщо там стоїть авто, має бути причина. Я вагався, розриваючись між двома неможливими варіантами. Зрештою втиснув педаль газу й рушив на ґрунтівку.

Майже одразу довелося скинути швидкість: над дорогою зімкнулися гілки. Я вимкнув фари, намагаючись приховати своє наближення, бо мене й так видавав шум двигуна. Проте без світла неможливо було нічого побачити. Увімкнув фари знову, і все за межами цих променів наче зникло. Полив дощ. Я запустив склоочисники, вдивляючись в дорогу крізь патьоки на вітровому склі. Машина підстрибувала вибитою колією. Фари знову висвітили жовту пляму реєстраційного знака — яскравий маяк у темряві. Тоді я розгледів сам автомобіль. Не легковик, а фургон.

Припаркований біля низької, прихованої за деревами будівлі.

Я зупинив машину. Вимкнув фари — все навколо зникло. Я нишпорив у бардачку в пошуках ліхтарика й молився, щоб батарейки тримали заряд. Увімкнув ліхтарик — жовтий промінь ожив. У вухах гримів пульс. Я відчинив дверцята й рвучко підсвітив ліхтариком. Нікого. Промінь освітлював лише дерева. За ними вдалося розгледіти непорушну чорноту озера. Дощ періщив, заглушуючи будь-які інші звуки. Я відчинив задні дверцята лендровера й дістав із ящика з інструментами важкий торцевий ключ. Озброївшись його заспокійливою вагою, рушив до будівлі.

Припаркований фургон був старий, іржавий. Задні двері скріплені мотузкою. Я розв’язав її — дверцята зі скрипом розчахнулися. Мені відкрилася купа садового інвентарю: лопати, вила, навіть тачка. Я подивився на бухту дроту й подумав, що Карл Бреннер сказав братові правду. Пастка, в якій поранився Скотт, була не його. Та й інші теж.

Слідом за моїми рухами промінь ліхтарика висвітив ще одну річ. Поверх набору