Читати книгу - "Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт"

Я зрозумів: дивлюся на зброю, котрою вбили собаку Саллі Палмер.

Здригнувся від раптового спалаху блискавки. Майже одразу пролунав грім: шалений гуркіт сколихнув повітря. Я знову перевірив телефон, не сподіваючись, що зловлю сигнал. Не було. Вибрався з фур­гона та пішов до приземкуватої будівлі. Тут я відчув, як щось зачепило стегно. Подивився вниз і побачив іржаву дротяну огорожу, протягнуту крізь підлісок. З неї звисали десятки темних предметів. Спочатку я не міг розібрати, що це, та потім посвітив ліхтариком на найближчі й побачив відблиск оголеної кістки. Тіла дрібних птахів і тварин, підвішені на дріт і залишені гнити.

Їх було десятки.

Дощ барабанив кронами дерев, я пробирався вздовж дротяної огорожі. Через кілька ярдів вона обірвалась: у траві лежали звиті обламані кільця. Я переступив їх та продовжив обходити будівлю — присадкуватий, нічим не примітний блок, без дверей і вікон. Місцями бетонні стіни розтріскалися, відкриваючи скелет арматурних прутів. Але лише діставшись дальнього краю й побачивши глибоко вставлені двері та єдине вузьке вікно, я зрозумів, що це за місце. Старе бомбосховище. Я знав, що вони збереглися в кількох маєтках, дещо більші за сучасні витребеньки. Ці споруди будували на початку Другої світової війни, більшістю з них ніколи не скористалися.

Але цьому хтось знайшов застосування. Якомога тихіше я підкрався до дверей. Сталеві двері проіржавіли до тьмяно-червоного кольору. Я гадав, що вони будуть замкнені, та двері відчинилися від мого натиску. В обличчя вдарило затхлим повітрям. Я зайшов, серце калатало. Ліхтар вихопив єдину кімнату, цілковито порожню, тільки скручене мертве листя на підлозі. Я освітив голі стіни, й промінь упав на наступні двері, майже непомітні в кутку.

Позаду щось заскрипіло, я обернувся й побачив, що зовнішні двері зачиняються. Схопився за них, але запізно. Грюкіт був приголомшливий. Відлуння затихло. Тепер я знав, що оголосив про свій прихід усім, хто ховався всередині.

Залишалося йти далі. Не переймаючись спробами зберігати тишу, я підійшов до наступних дверей. Відчинив їх та опинився на початку вузьких сходів, що вели донизу. Слабка лампочка кидала на них ледь живе світло.

Я вимкнув ліхтарик і почав спускатися.

Повітря смерділо затхлістю. Упізнавши в цьому смороді присмак смерті, я намагався не думати про його джерело. Сходи повернули: ще один марш. Після останнього повороту я опинився в довгому низькому підвалі, набагато більшому за бетонну конструкцію зовні, наче укриття звели на старому фундаменті. Дальній край зникав у темряві. Низько над верстаком висіла лампочка, в слабкому світлі гойдалися безліч форм і тіней.

Я завмер, приголомшений тим, що побачив. Уся стеля була обвішана трупами тварин і птахів. Лисиці, кролики, качки гойдалися в повітрі, немов якась моторошна інсталяція. Одні згнили до висхлої шкіри й кісток, інші почали розкладатися нещодавно. Усі понівечені. Без голів, без кінцівок, вони гіпнотично повільно погойдувалися на слабкому протязі.

Я відірвав очі й оглянув льох. Дещо інше привернуло мою увагу. На верстаку стояла настільна лампа, спрямована в порожній кут льоху. Різке світло виділило мотузку, один кінець якої був вільний, а другий — прив’язаний до металевого кільця. На самому верстаку розкладені старі інструменти, серед них — лещата, вони набули жахливого нового значення в цьому оточенні. І тут я помітив предмет, який видавався непристойно недоречним.

Недбало кинута на стілець вишукана весільна сукня, витончений ліф із мереживними ліліями. Вся просякнута кров’ю.

Це видовище вивело мене з шоку.

— Дженні! — заволав я.

У відповідь із тіні в протилежному кінці підвалу почувся рух. Повільно з’явилася темна фігура. І в коло світла ввійшов онук Джорджа Мейсона.

Він мав такий самий сумирний і невинний вираз обличчя, як завжди. Але загалом у його постаті не проглядало нічого сумирного. Я зрозумів, що переді мною масивний чоловік, вищий і ширший за мене. Джинси й камуфляжна куртка на ньому були заплямовані кров’ю.

Він не дивився мені у вічі — погляд затримався десь між моїми грудьми та плечима. У руках він нічого не мав, але я побачив під скривавленою курткою піхви від ножа.

Я міцніше стиснув свій ключ.

— Де вона? — мій голос увірвався.

— Не слід вам бути тут, докторе Гантер, — начебто вибачився він.

Із цими словами він неквапливо потягнувся до ножа. Здається, ми однаково здивувалися, коли виявилося, що піхви порожні.

Я рушив до нього.

— Що ти їй зробив?

Він дивився в підлогу навколо себе, наче сподівався побачити втрачений ніж.

— Кому?

Я повернув настільну лампу так, щоб світло било йому в очі. Він підняв руку, затуляючись. Лампа освітила кути позаду нього, і я побачив оголену фігуру, напівприховану стіною.

У горлі перехопило дихання.

— Не треба, — сказав Мейсон, мружачись від світла.

І тоді я кинувся на нього. Замахнувся ключем, аби щосили зацідити ним у це покірне обличчя. Але рука заплуталася між тушками, що звисали з низької стелі. На мене ринула смердюча лавина хутра й пір’я. Задихаючись, я відкинув їх убік і побачив, як Мейсон стрибає до мене. Я спробував ухилитися, та він уже вихопив ключа. Лівою рукою я досі стискав ліхтарик. Замахнувся на Мейсона, ліхтар ковзнув йому по голові. Він крикнув і знову рушив на мене, я відкинувся назад, ключ і ліхтарик вилетіли з рук, з гуркотом покотилися підлогою. Я впав на верстак і — вогняний спазм пронизав спину — вдарився об кут лещат.

Плече Мейсона врізалося мені в живіт, я задихнувся. Відчув, що мене вигинають назад, а лещата дедалі сильніше впиваються в хребет. Я глянув йому в обличчя й побачив спокійні блакитні очі, вираз яких не змінився, коли він затиснув мені горло ліктем. Тиснув і тиснув. Мені вдалося вивільнити руку, я спробував відірвати його лікоть від свого горла. Він трохи ворухнувся, підсилив натиск, потягся до чогось на верстаку. Я чув, як шкребе по дереву метал: він намагався витягти з колодки зубило. Я перехопив руку, та горло все одно лишалося незахищеним. Він дивився на мене, посилюючи тиск, не припиняючи спроб намацати зубило. З очей у мене посипались іскри. Він глянув на зубило, а я помітив рух за його спиною.

Це була Дженні. Вона болісно повільно рухалася до якоїсь купки пір’я на підлозі. Намагалася щось витягти з-під того пір’я. Я змусив себе дивитися на спокійне обличчя Мейсона, а не на її кроки. Спробував зацідити йому коліном у пах, але ми притислися надто близько. Тоді я вдарив черевиком йому в гомілку. Він хропнув, і я відчув, що натиск на горло ледь послабився. Почувся стукіт — перекинулася підставка з зубилами. Я дивився, як шкребуть пальці Мейсона, мов товсті павучі лапи: вони висмикували зубило дюйм за дюймом, хоча я щосили тягнув його в інший бік. Щось ворухнулося за його спиною, я перевів погляд. Краєм ока побачив Дженні, яка пробувала звестися. Вона стояла на колінах, притулившись до