Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— ЩО?!

Він засміявся.

— Жартую, рідна. Це просто мінеральна вода.

Я поставила склянку на стіл і приречено зітхнула.

— Я не виживу в цьому маєтку…

Він лише засміявся.

— Ну що ж… Дякую за «воду», лорде-ректоре. Але мені вже пора…

Він схрестив руки на грудях, спостерігаючи за мною з тією самою хижою усмішкою.

— Пора?

— Так, — кивнула я. — У мене завтра важкий день завдяки вам!

— Ох, рідна, — він повільно похитав головою, ніби щиро жалів мене. — Я навіть не знаю, як сказати тобі це м’якше…

Я напружено вдивилася в нього.

— Що саме?

— Тобі нікуди не пора.

Я не встигла нічого відповісти, бо наступної секунди мене підхопило сильне, безсоромно тепле, голе тіло й…

— РАЙВЕН!!! — заверещала я, коли він закинув мене на своє плече, як мішок з артефактами.

— Так, рідна? — в його голосі був суцільний гріх і самовдоволення.

— Що ти робиш?! Пусти мене!

— Відношу до ліжка.

— Ти — ти що, здурів?!

— Ти ж сама сказала, що тобі пора.

— Але не сюди!

— А мені здається, що саме сюди, — він пройшов кімнатою, і я відчула, як він опускає мене на м’які подушки.

Я піднялася, блискаючи очима.

— Ти, нестерпний!

Але він нахилився ближче, впираючись руками в ліжко по обидва боки від мене.

— Спи, рідна, — прошепотів він, а потім додав, зухвало посміхнувшись:

— Або якщо ти хочеш зайнятися чимось цікавішим…

Я різко підняла руку між нами, зупиняючи його надто близьку присутність.

— Сон, так сон! — випалила я, щосили намагаючись не звертати уваги на те, наскільки гарячий його погляд.

Райвен нахилив голову, ніби оцінюючи мій відчайдушний вираз, а потім… засміявся. Низько, хрипло, небезпечно.

— Як скажеш, рідна, — промуркотів він.

Я вже зітхнула з полегшенням, коли раптом він просто ліг поряд, зручніше влаштувався, а потім…

Притягнув мене до себе.

— Райвен! — я завмерла, широко розплющивши очі.

— Просто спи, — пробурмотів він біля мого вуха, його тепле дихання змусило мене здригнутися.

— Але…

— Селесто, я демон слова. Я обіцяв, що просто спати — значить просто спати.

Я зітхнула, намагаючись зберегти останні крихти самоконтролю.

Головне — не рухатися.

Головне — не дихати занадто глибоко.

Знову гримнув грім, аж стіни здригнулися, але цього разу я навіть не здригнулася. Теплі, сильні руки міцніше зімкнулися навколо мене, ніби створюючи навколо цілий світ, у якому не було місця страху.

Я ніколи не відчувала себе так… захищено.

— Не бійся, — його голос був тихим, майже муркотливим, ніби магія, що проникала під шкіру і заспокоювала.

І я не боялася.

Я просто заплющила очі… і провалилася в сон.

П.С. Чомусь цей розділ хотілося зробити наповнений флірту і більшої близькості між героями :) Надіюсь, що розділ вийшов достатньо романтичним ❤️

До зустрічі в нових розділах;)