Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Так, пане Франце Салезію, ви, як завше, маєте рацію, — зробив вправний мовний реверанс у бік майбутнього тестя Мнішек і продовжив, звернувши погляд на молодого Потоцького: — Саме в моєму містечку майже тридцять літ тому й була заснована наша перша масонська ліга… Я сприятиму вашому, пане Щенсний, вступу туди… Там зібралися дуже мудрі люди, які прагнуть мирного й успішного руху вперед своїх статків та добробуту того люду, що мають під собою. Повірте, вам сподобається те, як легко можна вирішувати життєві питання, скинувши релігійну й національну зашореність.

— А це не нашкодить нашій Польщі? — уточнив Щенсний.

Мнішек із розумінням усміхнувся.

— Просте й водночас гарне запитання… Ви знаєте, зазвичай озлобленими є голодні й бідні люди, та рідко хто з них шукає причину нестатків у собі. Завжди винуватим є хтось, і зазвичай той, хто має іншу мову чи релігію — так і виникають оті непотрібні конфлікти. А рівним, ситим, задоволеним і зайнятим нема що ділити й на що заздрити. Та й будь собі тим, ким хочеш бути: поляком, українцем, євреєм чи вірменином. Коли матеріальне дає добрий фундамент, то піддашшя у твоїй голові вже мало кого хвилює. Звісно, ми любимо Польщу, її мову, звичаї й будемо підносити все те серед своїх… Та я далекий від примусу чи нав’язування того іншим, — закінчив Міхал.

Щенсний задумливо похитав головою: згоден, так… Ті прості на перший погляд речі знову-таки мали під собою основну умову виконаня — великий статок. Саме гроші повинні були привести країну до миру й благополуччя. Та й у масони його б ніхто не покликав, якби він не був із багатого роду Потоцьких… Багаті змінюють світ — не бідні, ні… Тільки за гроші можна купити правду, бажання, мрії інших людей, зробити їх щасливими й здоровими. Гроші заводять у цей світ і виводять із нього: не похрестять, не поховають тебе задурно… Гроші — це перепустка до Господа. Це у тваринному світі все може бути без грошей, а Бог, даючи людині ніби єдиний і найкоштовніший свій дарунок, — душу, — вклав у комплект до неї ще й гроші. Усе має свою ціну у світі людей: чи то мудра думка, чи твоя доброта — усе працює до певної грошової межі, і спокій твій підпертий грошима, і вчинки — свої й інших — теж оцінюють ними. Зробив хтось тобі добре — плати, хтось убив когось — теж платить, щоб горе близьких утопилося в інших, куплених утіхах… За те й сам Бог постраждав: продали його за тридцять срібних монет. А може, просто зайвий раз нагадав тим людству, що воно без грошей нікуди? Чи в такий спосіб застеріг своє творіння від того, що найперше призначення грошей — оплата зради?..

Короткий світловий день плавно перетікав у довгий темний вечір, заганяючи Щенсного в таку ж чорну й затяжну депресію. Його Гертруда мрійливо дивилася кудись убік із маленького медальйона, який тепер підсвідомо асоціювався з її маленьким посагом. Це дуже гнітило юнака. Сьогодні він помітив на собі зацікавлені погляди таких гарних красунь-панянок… Виявляється, у світі є й інші гарні дівчата, і як він цього не помічав… Загадковим котячим поглядом дивилася на нього з портрета на столику вибрана батьками вже колишня наречена Жозефіна Амалія Мнішек… Та вона теж гарна, і до неї його лук теж спокійно вистрілив би, і не раз… Та й до тих панянок він охоче б теж на мішені пішов… Влип… Чи ні?.. Смішно, як смішно… Він, одружений чоловік, мусить і далі вдавати із себе слухняного хлопчика. Та бунтувати у своїй золотій клітці Щенсний не хотів. Перемелеться — борошно буде. А поки мовчи, паничу, будеш їсти книш…

— Така надворі завірюха, немовби чорти весілля справляли, — зайшов у дім припорошений снігом Якуб.

Сніг сипався з темних небес і завалював Сушно аж по комини. Вітер зі свистом перевівав і наносив високі кучугури; не лише село було відрізане від усього світу, а навіть уже й сусід від сусіда. Через переметені дороги ніхто не ризикував кудись їхати. Глибокий сум оселився в очах і душі юної пані Потоцької: «Не приїде — не зможе…» Не пригорне до себе, не спитає, як почувається, не підтримає словом… Лише синій сапфір каблучки відгукувався на світлі легеньким промінцем надії. Гертруда відчула перші порухи маляти: уже шостий місяць добігав кінця. Вона мовчки стояла, вдивляючись у снігову круговерть. Як багато з нею сталося цього року вперше… З берега дитинства її катапультувало на берег зрілості. Коротка юність не вбрала її крила в пір’я для самостійного польоту. Зрілість обтяжила їх важкою ношею. Життя не спитало, чи готова вона до цього. Юна душа ще не виплекала свій сталевий стержень, який би допоміг не зламатися під час життєвих завірюх…

По будинку бігали, галасуючи, менші сестрички з братами. «Які вони щасливі… Якби знаття, що отак буде, сто разів би подумала, перш ніж… Але хтозна, може, втратила б коханого Щенсного?.. А нехай, нехай буде й так. Маля народиться — і буде він зі мною… Усе буде добре, маленький…» — погладжувала живіт задумана Гертруда. Ззаду тихенько підійшла мати, обійняла доньку за плечі, допитливо заглянула у вічі.

— Як ти, моя люба?

Гертруда мовчки кивнула у відповідь і схилила голову матері на плече. Є ситуації, коли слова потрібні. Сьогодні була така, коли вони зайві. Теплота обіймів давала потрібну підтримку. Анна вже сьомий місяць доношувала дитинку. Вік мав свої переваги, та жіноча робота вже давалася їй важко.

— Ну що, дівчата мої, за чим сумуємо? — обійняв обох Якуб. — За весною, за сонцем, за щастям і… — Далі й так було зрозуміло, хто наступний у переліку… Якуб зітхнув, крекнув: — Та буде, буде весна, буде й сонце, будуть і лелеки — і ті, що з крилами, і той, що на двох ногах… Не переживайте, усе в нас буде добре.

Насправді рана в душі Якуба теж кровила, та мусив він не тільки сам бути сильним, а й підтримувати своїх дівчат. Хто б його підтримав і розрадив… НакÓпав би того засранця-зятя. Навіть не то що накÓпав — викопав би подалі, щоб очі не бачили й вуха не чули. Мямля кристинопільська… Свинота безчесна й нестримана на передок, хай йому грець… Та без нього не прийме громада ні Гертруди, ні нащадка, ані менших Коморовських — усі, усі цуратимуться. А жити треба серед людей і з людьми — тож тримай, Якубе, свої нові правила чи то