Читати книгу - "Перлини української класики"

– Ану, синку, цiпом батька по лисинi, – загукали молотники, смiючись.

Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частину до вечора. Ввечерi Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожнiй молодицi, дiвчинi, навiть дiвчинцi пани накидали прясти на зиму по два пiвмiтки. Як не ставало прядива, то молодицi мусили докладати свого.

В довгi зимовi вечори та вдосвiта в Джеринiй хатi палали трiски та трусок на припiчку в челюстях. Коло печi Джериха та Нимидора сидiли й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки й м’яв ногами коноплi. Порох од конопель, од мичок тягся в комин, неначе дим. Молода Нимидора пряла й спiвала. Вона була зовсiм щаслива: тепер вона вже не наймичка, живе в своїй хатi. Пiсня сама наверталась їй на думку.

Микола кинув коноплi, сiв на лавi i задумався. Вiн думав про те, нащо його Нимидора повинна прясти не собi й йому на сорочки взимку, а комусь iншому…

Минула зима. Настало лiто, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес – все разом поспiло й присохло. Люди вкрили панський лан i хапали панське жито, а людське стояло на пнi. На панському лану вже стояли полукiпки довгими стайками; на людському полi не видно було нi снопа.

Микола з батьком одбули три днi панщини, на четвертий пiшли жати своє жито, незважаючи на те що осавула звечора знов загадував на панщину, на згiннi днi; тi згiннi днi, що вся громада повинна була одроблять – то за чередника, то за титаря, котрi були вольнi од панщини, то за якийсь, вигаданий паном, шарварок, – пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.

Микола, замiсть панського лану, вийшов на своє поле; вiн стрiвся з людьми i тих намовив жати своє жито. Тiльки що вони зайняли постатi, од панського лану на конi вже катав конем до них осавула.

– Чому ви не йдете на лан, сякi-такi? – крикнув осавула.

Всi мовчали; Микола обiзвався:

– А тим, що ми вже одробили панщину, – сказав вiн.

– А згiннi днi хiба забув? – знов крикнув осавула i знов налаяв Миколу.

– Згiннi днi одробимо восени; он подивись лиш! Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне! – промовив Микола.

Всi женцi стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жменi жита та серпи; всi поглядали то на осавулу, то на Миколу.

Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. Микола одскочив у жито, пiднявши серп угору. Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан.

– Боже мiй милосердний! – промовив старий Джеря. – Що ж оце ми наробили? Буде ж тепер нам!

Декотрi чоловiки дов’язували снопи, декотрi рушили до панського лану. Коли це на полi з’явився, нiби птиця, панський баский кiнь; на конi сидiв пан Бжозовський i лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бiгти за ним i немилосердно толочив жито.

Всi люди стояли як укопанi, познiмавши шапки. Бжозовський прикатав, крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав перiщить його батогом. Всi люди позабирали клунки з хлiбом i поплентались на панський лан. Пан звелiв привести їх усiх увечерi на економiю. На економiї їх усiх вибили рiзками, вибили й Миколу, вибили навiть старого Джерю перед його очима.

Микола вийшов на панський двiр i люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. Обидва вони мовчки пiшли додому. Дома вони розказали за все Джерисi й Нимидорi. Мати й невiстка почали плакати.

Пишно викотився повний мiсяць з-за гори й освiтив ясним свiтом Вербiвку. Всi верби було видно, як удень.

Надворi стало ясно, хоч голки визбируй. Сiм’я довечеряла й сидiла мовчки на призьбi.

– Ходiмо, Нимидоро, жито жать! – промовив Микола. – А ви, тату й мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?

Нимидора встала, знайшла серпи, i вони обоє рушили на поле. Все поле жовтiло проти мiсяця, як удень. Все тiло в Миколи болiло й щемiло, болiла й душа його, але вiн мусив гнути спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, i так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому.

Високо покотивсь мiсяць на небi. Микола з Нимидорою склали два полукiпки жита й вернулись в село.

Од того часу пан мав на прикметi Миколу й звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що вiн бунтує всю громаду в селi. Сам Микола дуже змiнився; бувши парубком, вiн смiливо дивився всiм в очi, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер вiн похнюпив голову; рiдко смiявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то нiби вогнем впече. Вiн зненавидiв свого пана.

Панський хлiб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками, як небо зорями, а людський хлiб стояв, похилився i навiть вже сипавсь.

Зiбрав Джеря свiй хлiб, половину склав у стiжок, а половину змолотив на харч. Прийшов шинкар за грiшми. Джеря мусив везти хлiб на базар, продати i заплатить жидовi грошi та викупить кожуха. А тут треба було годувать панськi качки. Весною на економiї пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економiю двадцять качок. На качку давали з економiї по гарцевi зерна, але качка за лiто здохла б, а не прохарчувалась би тим харчем. Люди мусили годувать качок своїю пашнею.

Настала осiнь. Нимидора почiпляла за нiжки на коромисло десять пар качок i однесла на економiю.

Восени Нимидора мала вже дочку. Пiшла баба-бранка до батюшки по молитву.

– Яке ймення дав батюшка? – спитала Нимидора в баби. – Може, й моїй дочцi дав таке чудне ймення, як менi?

– Нi, дав ймення Любка, – сказала баба.

Третього дня породiлля вже встала з постелi й поралась коло хати. Старий Джеря й Микола були на панщинi. Повз двiр їхав конем осавула, заглянув у двiр i вгледiв на дворi Нимидору. Вiн зскочив з коня i вбiг у двiр.

– А чом ти, суча дочко, оце й досi не виходиш на панщину? – крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спинi.

Нимидора крикнула й залилась слiзьми.

– В мене родилось дитинча; ще ж сьогоднi тiльки третiй день, – ледве промовила вона крiзь сльози.

Осавула схаменувсь i крикнув:

– Гляди ж менi, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувать буряки-висадки!

Породiллям пани давали тiльки три днi вольного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.

Ввечерi прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спинi. В Миколи запеклось серце, а в душi заворушилась думка помститись за себе, за батька, за Нимидору.

А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, i надумав продати кабана, що годували к Рiздву. Продали кабана, а самi зостались без сала й цiлi М’ясницi їли пiсний борщ та пiсну кашу, неначе в пiст.

Настав Великий пiст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його сила хто його зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше, очi позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились, що вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко розплющивши очi. Пролежав вiн тиждень, навiть не стогнав, i лице в його стало нiби припадать землею.

Микола пiшов до батюшки й просив його висповiдать старого батька. Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i звелiв йому їсти в пiст скоромне.

– Батюшко, хiба ж у мене душi нема, щоб я в пiст