Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Ті, у кого кінь прудкий, тільки й повтікали.

А тим часом у коші царик заправляє,

На підмогу до своїх свіжих посилає,

Найдобірніших з орди на чолі з мурзами.

Ті в коші зостались, що в’язнів вартували.

А що в князі головну міць орда вбачала,

То на нього зусібіч з галасом напала,

Бо коли б його здолать татарві вдалося,

То й полкам зовсім зле зразу б повелося.

Вороги на правий бік з криком повалили,

Але наші встояли, напад той відбили.

Знову битва аж кипить, стріли свищуть страшно,

Курява потьмарила навіть сонце ясне.

Як поляки вгледіли, що на Костянтина

Знову напад від татар і яка їх сила,

На рятунок чотирма ротами спішили.

Підійшли, а вже орда наших оточила.

Й польських рот не видно вже, бо пробились сміло

Усередину, січуть той справа, той зліва.

Князя поклики усім додають відваги,

Зі своїм козацтвом він має перевагу,

Злі татарські танці рве, сам напосідає,

І за ним стрій польських рот дружно наступає.

А середній ряд, в якім польська міць стояла,

Як ударив на татар, аж земля дрижала.

Брязкіт зброї, гук рушниць та іржання коней,

Бубнів грім, ревіння труб, «гей!», «ала!» та стогін —

Все змішалось, третій раз в бій ідуть татари.

Костянтин кричить: «Гей! Гей! Діти, ще раз вдарим.

Вже звитягу бачу, ну ж, дружно напирайте,

І за волю, й за братів зв’язаних згадайте».

А тим часом одна з рот польських середину

Строю бусурманського сильно потіснила.

На татар ударили, що в’язнів пильнували,

Всіх поган до одного на коші поклали.

Розв’язали бранців, ті піднімають руки

З плачем в небо, бо страшні витерпіли муки.

Інші один одного скоро розв’язали,

Із нужденних бідаків воїнами стали.

Той сокиру, а той кий чи дубець хапає,

На проклятих бусурман люто нападає.

Ті, що в щастя, що у міць втратили надію,

Утікають хто куди, з переляку мліють,

Мчать полями врізнобіч, наші доганяють,

Втікачів до переправ хлопи не пускають.

По довколишніх полях труп, де глянь, валявся,

Рідко хто вцілів, без ран до орди подався.

Царик сам заледве втік, старшії мурзове

Всі побиті, й царський зять, й цариків аж троє.

Двадцять п’ять тисяч прийшло, мало повтікало,

З наших в битві близько ста нагла смерть спіткала.

Через добрих гетьманів так Бог дивно справив,

Що не міць, а праведних захистив, уславив.

Вибавили весь полон з дітками, з жінками,

Десь шістнадцять тисяч всіх із чоловіками.

Десять тисяч здобули коней після бою

Та шатрів, верблюдів, шат, незліченно зброї.

В лопушанськім полі, де битва відбулася,

Так земля поганською кровію впилася,

Що без гною довгий час ті поля родили

Й у голоднії літа орачів живили.

І тепер, бува, орач дивиться під ноги

І дивується, що спис, знівечений, довгий

Вивернув, або сайдак, ратище іржаве,

А чи шапку, чи стрілу, чи шишак кривавий».

[44, с. 524–530].

Читаючи поему, можна встановити кількість воїнів з обох сторін: татарів на чолі з Менглі-Гіреєм прийшло 25 тисяч, військо князя Костянтина — 6 тисяч. Слід обов’язково врахувати, що татарська кіннота була, переважно, легкою, в той час як польська та лицарська, здебільша, — важкою кавалерією. Тобто важкоозброєний кавалерист в латах, маючи підтримку, міг протистояти кільком легкоозброєним татарським вершникам.

Тому рішення руського (українського) князя Костянтина щодо суперечки між поляками та литовцями стосовно першості у нападі на татар було цілком закономірним. Звернімо увагу на розташування військових сил у цій битві:

«На чолі, по праву руч, сам стає з Литвою…»

Тобто праве крило військових сил князя Костянтина, найбільш наближене до кримських татар, зайняла литовсько-руська легка кавалерія.

«Кам’янецький Миколай, воєвода знатний, /Поряд став…»

В центрі були поставлені русько-польські загони Кам’янецького (на Смотричі) воєводи Миколая, підсилені польською шляхтою та руським (українським) панством. Послухаємо:

«А щоб за середину менше буть в тривозі,

Якміцніше укріпив, — шляхта, панство стало…»

На мою думку, центр був змішаний. Там стояла легка й важка кавалерія.

Лівий фланг війська князя Острозького закривала важка польська кіннота.

«Польських кінних шикував у лівому розі…»

Тому закономірно, що Менглі-Гірей завдав головного удару по правому крилу війська Костянтина Острозького тільки частиною свого війська, яка зібралася та була боєздатна.

«Костянтин на все в бою око має пильне,

Добре бачить — вороги налетіли сильні.

До поляків верхівців вислано нагально,

Щоби збоку на татар вдарили навально…»

Звичайно, удар збоку важкої польської кавалерії по татарах повністю ліквідував їхню чисельну перевагу. А оскільки битва відбувалася вночі і хан Менглі-Гірей не мав можливості, навіть орієнтовно, встановити кількість війська князя Костянтина, то єдино правильне, що він міг учинити, це зібрати всі військові рештки, разом з охороною коша, і кинути їх саме на князя Костянтина. Певно, йому доповіли, що той очолює праве крило свого війська.

«Як поляки вгледіли, що на Костянтина

Знову напад від татар і яка їх сила,

На рятунок чотирма ротами спішили.

Підійшли, а вже орда наших оточила…»

Та то було останнє зусилля хана Менглі-Гірея врятувати становище. Більше не мав кого кидати в битву. І він з особистою охороною кинувся тікати.

Звернімо увагу, вже сотні років цитується поема польського автора, де, окрім воєнного генія князя Костянтина, перш за все оспівується слава «польського війська», коли воно рятує від розгрому «Литву», а потім — самого князя Костянтина, і немає жодного натяку, що так було передбачено планом руського князя. А про те, що польська кавалерія в битві під Вишнівцем 1512 року була важкоозброєною, ні один історик, коментуючи ту баталію, не згадав і словом. Цього немає і в поемі. Одначе про таке можна здогадатися за аналогією, — порівнявши Вишнівецьку з Грюнвальдською битвою. Бо навіть найгеніальніший полководець за рівних умов та однакового озброєння не зумів би перемогти армію Менглі-Гірея (25 тисяч вояків) шеститисячним корпусом. Це аксіома. Українцям не потрібні московсько-польські вигадки. Звернімо увагу — в поемі польського автора немає жодної згадки про звитяги русичів (волиняків, подоляків, галичан