Читати книгу - "Лялька"

Між пальцями він перекочував маленьку кульку пластиліну, поцуплену в Рожевих Леді тиждень тому, яку кожної ночі використовував замість беруш. Хоча ніщо не могло втихомирити безкінечних криків, це хоча б робило їх віддаленим жахіттям.

Він пройшов мимо кількох відчинених дверей до вільних кімнат, оскільки їхні мешканці досиджували кожну останню секунду вечора біля телевізора, перед тим, як їх змусять дотримуватися комендантського часу. Повернувши за ріг до ще одного порожнього коридору, він почув із однієї з огорнених у темряву кімнат шепіт. Проходячи повз ці двері, він обминув їх, підслухавши приглушене повторення швидкої молитви так, що мовець аж задихався.

— Детективе, — покликав пошепки той самий голос, а потім продовжив решту рядків.

Вульф зупинився, замислившись, чи йому не почулося. Він вглядався в темряву. Двері були ледь прочинені. Смужка світла вихоплювала з темряви лише жорстку підлогу та поверх босих ніг частину темношкірого торса, нахиленого в молитві. Вульф збирався було рушити далі, аж раптом шепіт обірвався ще раз.

— Детективе, — повторив голос, а потім почав проказувати нового вірша.

Вульф обережно наблизився до важких дверей і штовхнув їх. На старих завісах вони туго відчинилися, утомлено заскрипіли. З відносної безпеки дверей він сліпо шукав вимикач, який, як він знав, знаходився десь справа. Вимикач оживив флюоресцентну смугу, однак лампа була забруднена їжею чи засохлою кров’ю, тому її яскравість знизилася до імітації вогника свічки, відкидаючи на стіни темні тіні. В обмеженому просторі смерділо заразою і чимось, що палили на пластиковій обшивці.

Джоель запнувся у своїй молитві, щоб прикрити очі від забрудненого світла. Він був убраний лише в зношену білизну, залишаючи оголеною значну частину свого, вкритого рубцями, тіла. Проте це не були пам’ятки з аварії в минулому чи жорстокого нападу, ці каліцтва він завдав собі власноруч. Темне полотно вкривали хрести різного розміру, чимало шрамів від часу вже побіліли, а інші ще й досі були із запаленнями й червоними.

Решта маленької кімнатки личила своєму мешканцю: на ліжку в жовтих плямах лежала Біблія, а її сторінки були забруднені кров’ю, окремі вірші жорстоко вирвали з Євангелія та приклеїли слиною до кожної наявної поверхні, накладаючи у тих місцях, де послання Господа перевищували замалий розмір кімнати.

Наче вийшовши з трансу, Джоель повільно підняв погляд на Вульфа й усміхнувся.

— Детективе, — м’яко сказав він, а потім жестом обвів кімнату. — Я хотів показати вам ось це.

— Хотів би я, щоб ти цього не робив, — відповів Вульф, намагаючись якомога ввічливіше прикрити носа.

— Я багато про вас думав… про вашу ситуацію. Я можу допомогти, — сказав Джоель.

Він провів рукою по своїх спотворених грудях.

— І це… це те, що врятує вас.

— Самокаліцтва?

— Господь.

Вульф підозрював, що самокаліцтва могли спричинити значно реальніші наслідки.

— Врятувати мене від чого, Джоелю? — запитав він.

Джоель розсміявся. З Вульфа цього було досить, і він розвернувся, щоб піти.

— Три роки тому мою маленьку сестричку вбили… вбили: борги за наркотики, — почав Джоель. — Заборгувала багато поганим людям… сотню та п’ятдесят фунтів… тож вони відрізали їй обличчя.

Вульф знову повернувся до Джоеля.

— Я… Я хотів сказати, що не збирався розповідати тобі. Ти знаєш. Ти знаєш, що я хотів зробити з ними. Зробити це ж саме, але по-справжньому, повільно. Змусити їх це відчути, — Джоель витріщався у простір, із жорстокою посмішкою змальовуючи свою помсту. — Я озброївся. Продовжував шукати. Та це не ті люди, до яких можна наблизитися. Я був безпорадним, у відчаї. Розумієш, про що я кажу?

Вульф кивнув.

— Відчайдушні часи, правда? Тож я скористався єдиною можливістю, яку мав, єдиним способом усе виправити: я обмінявся.

— Обмінявся? — запитав Вульф, якого врешті розповідь зачепила.

— Мою душу за їхні, — сказав Джоель.

— Душу? — запитав Вульф.

Він глянув на Біблію, яка оточувала їх, і зітхнув. Він почувався дурнем, що так довго потурав фанатичному господарю. Він чув, як персонал силоміць супроводжує когось до кімнат коридором.

— Добраніч, Джоелю, — сказав він.

— Через тиждень я знайшов біля своїх дверей мішок для сміття, просто звичайний чорний мішок для сміття. Там було так багато крові. Я хотів сказати, вона була на моїх руках, моєму одязі.

— Що було в мішку?

Джоель не почув запитання. Він знову бачив свої руки у крові, відчував металевий запах крові. Він почав щось бурмотіти собі під ніс і повзати кімнатою до своїх словесних надбань. Він вирвав ще одну сторінку з понівеченої Біблії та щось нашкрябав на ній олівцем.

Вульф зрозумів, що цього разу це була не молитва, а номер. Він обережно витягнув сторінку з простягнутої руки Джоеля.

— Це номер телефону, — сказав Вульф.

— Він прийде по мене, детективе.

— Чий це номер? — запитав Вульф.

— «Це друга смерть, озеро вогню» — зацитував Джоель, прочитавши доречного вірша з віддаленої стіни.

— Джоелю, чий це номер…

— Вічне прокляття. Хто б не злякався? — по його щоці скотилася сльоза.

Йому знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, а потім він глянув Вульфу у вічі.

— Але знаєш що? — він опустив погляд на зім’яту сторінку, яку Вульф тримав у руці і сумно всміхнувся. — Воно було того варте.

Розділ 28

П’ятниця, 11 липня, 2014 [7.20]

Бакстер вважала, що могла пошкодити своє «ауді», й це засмучувало її, адже вона завжди була з ним такою обережною і знала, що була відмінним водієм. У неї не було іншого вибору, окрім як припаркуватися відразу ж біля шосе на відкритому просторі, який дивовижним чином перетворився на кам’яну будівлю на діючій стоянці автомобілів лише завдяки встановленню квиткового автомата у віддаленому кутку.

Вона збиралася підготувати Ешлі до переїзду того ж дня пізніше. Згідно з наказами заступника комісара, вони мали дотримуватися простого залучення. Вони з Едмундсом мали забрати її з квартири на непомітному авто та зустрітися із Сіммонсом на околиці міста. Потім Ешлі пересадили б до іншого авто і відвезли на південне узбережжя, де на неї вже чекала Служба захисту громадян на човні. Як і раніше, остаточне місце призначення їм не розголошували.

Бакстер зайшла до коридору на третьому