Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Обозний мовчав.

— Це все — він, оцей проклятущий гаргара!

Пан обозний мовчав, як і належить панові. А в Данила шия стала ще тонша й довша.

Ніс йому теж витончився, а кінчик заворушився самостійно.

Добрим людям несила була дивитись на ті два носяри: один товстий, бундючно задраний над закопиленою яскравою губою, а другий — гострий, запобігливий і винуватий, — два такі різні, але й такі схожі носи — на однаковісіньких блідих та брезклих пиках… I, вже щадячи душевні сили глядачів, — їм же треба було до кінця додивитись виставу живим і здоровісіньким, — Прудивус підігнав у собі Климка, і той мусив забути, що йому по-людськи також смішно, і вправний лицедій, скорчивши байдужий вираз незворушності, повів діло далі.

— Сілентіум! Сілентіум! — по-латинському голосно зашепотів спудей, звертаючись до двох Стецьків. — Ви чуєте? Тс-с-с-с! Ви чуєте? Чуєте?

— Що таке? — спитав, не опритомнівши від холодного ляку, Стецько-Данило.

— Шкрябає. Га?

— Хто шкрябає?

— I шамотить наче.

— Що шамотить?

— I скавчить. Га? Чуєш?

— Хто ж таки скавчить?

— Вона ж таки.

— Та хто ж?

I в тиші, що знов зацарювала над майданом, всі почули, як щось і справді шкрябає й скавчить, мов цуценя.

— Що воно? — спитав, нарешті, і Стецько-Демид.

— Під макітрою щось, — дзвінко прошепотів Климко. — Тс-с-с!

— Що «під макітрою»? — збитий з пантелику, спитав Пришийкобиліхвіст, хоч він і сам добре знав, що саме шамотить. — Що там?

— Я ж не відаю, що ти туди сховав, — пересмикнув плечима Климко. — Ти ж сам казав допіру, буцім під макітрою — твоя… смерть?

— Так-так…

— Смерть? А чи не смерть? — і він знову прислухався. — О! Знову… Чуєш?

— Чую, — мусив признатись Пришийкобиліхвіст.

— I тобі… не страшно?

— Чого б то?

— Вона ж проситься! — і на обличчі Клима спалахнув кумедний жах.

— К-к-куди проситься?

— До тебе… і до пана Купи! — і Прудивус, підійшовши навшпиньках до макітри, знову нашорошив вуха.

Але все було тихо.

Тоді він обернувся до пана обозного.

— Агов! — ревонув він басом. — Пане обозний! — і додав ще басовитіше: — Гряде! — і грянув уже на самих низах: — Твоя смерть! — і повторив найнижчою октавою, і було це страшно і смішно: — Смерррть!

Та на скам'янілім обличчі обозного не здригнувся жоден м'яз.

— Кайся в гріхах своїх, пане обозний!

— Кайся, пане Купо! — незнарошна ревонув своїм басом і коваль Михайлик.

Той тільки ще дужче засопів, але не мовив ні слова.

I тут почалось найстрашніше.

Для пана обозного.

I найсмішніше.

Для нас, для притомних глядачів.

6

— Кайся, пане Купо! — повторив і басюра Прудивуса. — Кайся, пане, кайся! — наполягав бешкетник, варячи пана без вогню. — Кайся на порозі пекла!

Бліда брякла пика обозного почала потроху мінитися всіма барвами, і його щоки стали нараз рожеві, мов найніжніші пелюстки польової квітки, котру звуть собача рожа.

— Чи ти до пекла не хочеш? Хочеться в рай?.. А-а, так і є! Але ж у пеклі — все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп'яв бог тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка видрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником! Чи, може, бог тобі все простить? Га? Та озовися ж, пане!

Та Купа, кипівши люттю, обачно мовчав.

— Чи, може, — провадив Климко, — люди, може, неправду кажуть, же ти взяв добрі грошики за те, що раптом оженився з любаскою ясновельможного?

Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові.

— Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський? Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя?

— Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха.

— Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки запитання.

— Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу.

— Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан!

— Не задурно либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — і пренахабний лицедій так і дзигався обозному осою в вічі.

Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд.

«Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б'ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев'ятими ворітьми гавкнеш!» — і пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати досить легко, а коли вже сміється… не доведи боже!

— То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони, нишком від старого Саливона, мали щастя побратись, — переставилась, царство їй небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько?

Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у свої долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка!

— Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк?

Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та I всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам — за всю наругу, підплатити в тисячу разів.

— То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — невгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — і лицедій, — (і вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов'язок перед глядачем, наче горохом пороснув, I