Читати книгу - "Не вурдалаки"

Якось Даринка привезла мені кішечку, яку підібрала на вулиці. Вона ледь не замерзла та була така худа, що, здавалося, залишився від тварини один скелет, обтягнутий шкірою. Кішка вся чорна, пухнаста, з великими жовтими очима.

– Яка вона лупата! – сказала я, побачивши вперше Нічку.

– Вона дуже ласкава, – сказала Даринка. – Ось побачиш, її не можна не любити.

Дійсно, Нічка відлежалася, від’їлася і почала ходити за мною, як прив’язана. З часом я почала з нею розмовляти, як з людиною, бо не було вже сил терпіти гнітючу тишу. Нічка виявилася уважним слухачем. Вона дивилася на мене своїми величезними жовтими очима, і мені здавалося, що вона все розуміє, лише не може заговорити людською мовою. Йду на подвір’я – вона за мною, я на городі – Нічка лежить поруч на межі.

Другим моїм «співбесідником» став Шарик. Підійду до нього, він поведе носом: принюхується, бо вже став старий та майже втратив зір.

– Ну що, мій старенький, – кажу Шарику, а Нічка спостерігає, сидячи на стовпчику паркана. – Сліпенький став, старенький, такий, як і твоя господарка. І їси вже погано, як і я. Мені в дитинстві дуже хотілося їсти, але не було чого, а тепер їж, а в рот нічого не лізе.

Поговорю з моїми друзями, вони мене вислухають, а мені вже й легше, бо є поруч жива душа.

– Не смій, Шарику, помирати, поки я жива, – наказую йому, а він задоволено виляє хвостом. – Не потрібні нам більше втрати. Ти ось не знаєш, а Бріджит Бардо сказала: «Собака приносить біль лише тоді, коли помирає». Я не хочу більше болю, бо він і так повільно, день за днем, з’їдає моє серце…

Васі не стало за чотири місяці після смерті дружини. Не витримало розлуку його серце. Він так і не зміг змиритися з тим, що Валі не стало, а він – живий. Про це я дізналася з телефонного дзвінка Галинки. А ще вона розповіла, що в пам’ять про маму заснувала фонд її імені, від якого щороку кращий методист міста зможе отримувати премію.

– Звичайно, що це не великі гроші, – сказала Галинка. – Бо я не багата людина, але це те, що я змогла зробити для пам’яті мами.

Я так розчулилася, що розплакалася прямо в слухавку телефону. Галинка запитала, чи зареєстрована Даринка на «Однокласниках» та як зараз її прізвище.

– Ми з нею найбільше товаришували в дитинстві, – пояснила Галинка. – Звичайно, ми не були такими друзями, як ви з мамою, але мені хотілося б не втратити зв’язок хоча б заради мами.

Я сказала, що на сайті можна знайти Даринку, і дуже тішуся з того, що зв’язок поколінь не буде втрачений.

Мене запросили на зустріч випускників колишні учні, у яких Роман був класним керівником. Вдяглася святково, наказала Шарикові сумлінно стерегти хату, Нічці – далеко не ходити та не полохати курчат, та й пішла.

Було багато спогадів про шкільне життя, сказано немало слів подяки мені, згадано добрим словом Романа.

– Він був не просто гарним спеціалістом, – сказав один із учнів. – Він був Вчителем з великої букви, бо вчив нас бути чесними, не проходити повз чужої біди, жити так, щоб від людини йшло світло, щоб поруч з нею було затишно та тепло.

І це була правда. Таким був сам Роман, такими бути вчив своїх учнів. Шкода, що про нього говорять вже у минулому часі.

Ще на початку вечора я помітила на столі два великі букети троянд. З учителів була присутня лише я, тож все думала: кому призначений другий букет? Я знайшла відповідь, коли колишні учні подарували мені квіти та набір постільної білизни та запропонували піти на могилу Романа.

– Напевне, я не дійду, – ніяковіючи, сказала я. – У мене налилися ноги.

– Ми вас довеземо на автівці, – сказав один із учнів та взяв букет зі столу.

Два десятки випускників підійшли по черзі, привіталися зі своїм класним керівником. Дівчатка (їм вже по сорок років, а для мене вони все одно діти) не стримали сліз, згадуючи і жарти свого вчителя, і вистави, і уроки, і мудрість життя, якої він їх навчав. Поклали на могилу квіти та зібралися йти.

– Сідайте, ми вас підвеземо додому, – запропонували мені.

– Не можу піти звідси, не побалакавши з чоловіком, – сказала я. – Ви йдіть, мені додому недалеко, тож дійду потихеньку.

Попрощалися та пішли, залишився лише Тарасик. Його так і звали до цього часу, напевне тому, що він був худорлявий, невисокого росточку та на правій руці не мав кисті.

– Я хотів вам розповісти про те, як одного разу мені Вчитель допоміг вижити, – сказав Тарасик. – Я був одружений, мав дитину і відчував себе щасливим. Але одного разу дружина заявила, що їй соромно перед односельцями за те, що ті тикають в неї пальцями, бо живе з калікою.

– Як то?! Вона ж сама погодилася стати твоєю дружиною?

– Так. А потім так і сказала: мені каліка не потрібний, і нікому ти не будеш потрібний. Мені було так боляче! Єдина людина, до якої я міг би прихилити голову – мати, вже померла, а будинок її продали, бо потрібно було нашу хату добудувати. Уявляєте, я опинився на вулиці ні з чим, нікому не потрібний. Потім поїхав до міста, найняв житло, знайшов роботу, але боліла душа так, що світ навколо хитався. У той час я випадково зустрів свого колишнього вчителя. На душі наболіло, тож все йому розповів, як на духу. «Все у тебе буде добре, – сказав він мені. – Але не одразу, а поступово все налагодиться. Ось побачиш!» Він був для мене таким авторитетом, що я одразу йому повірив. Вчитель порадив мені йти вчитися, і я вступив до інституту, а потім знайшов і роботу за фахом, і дружину. А ще він сказав золоті слова: «Не дай душевному болю стати складовою частиною свого життя». Я хотів би, щоб ви почули ці слова зараз, коли вам нелегко.

– Тарасику, дякую, що пам’ятаєш його, – сказала я. – Його частина живе у кожному з вас, і я розумію, що душевний біль може спопелити душу людини. Різниця у нас з тобою лише в тім, що тоді у тебе було все життя попереду, а моє – вже позаду.

– Все одно, потрібно жити стільки, скільки часу відведено.

– Моє життя – Роман. Він помер, а з ним вмерло все живе у мені, – мовила я з сумом. – Я тут, я – жива, але я вже