BooksUkraine.com » Любовні романи » Сповідь суперниці 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь суперниці"

187
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сповідь суперниці" автора Симона Вілар. Жанр книги: Любовні романи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 124
Перейти на сторінку:
шаль. Я давно вже не носила мирського одягу, мене турбувало, що пелена туніки була коротша за мій одяг послушки й доходила тільки до кісточок, не приховуючи стоп. Я сіла за своєю ширмою на лаву, підібгала під неї ноги.

Незабаром повернулася Труда, принесла мені попоїсти —— ще гарячі коржики, тушковану капусту, салат із редиски з зеленою цибулею, присмачений сметаною, і шмат баранини, який мав просто дивовижний запах. Я й не помітила, коли зголодніла, але перш ніж узятися до їжі, прочитала відповідну молитву.

Труда весь час стояла поряд, тримаючи в руках глек із елем.

— Бач, яка ви богобоязка дівчина, ну точнісінько, як наша пані. Сер Едгар сказав, що ви її подружка?

Норфолкські селяни й челядь завжди вільно почувалися. Ось і Труда підсіла до мене, розпитувала, що ж зі мною трапилося, нетерпляче йорзала, чекаючи поки я пережую, щоб відповісти. Звичайна саксонська простолюдка, але вбрана в добротне сукно, а пов’язка, що обрамляла її пухкенькі щоки, була навіть накрохмалена. Наші прихожанки в Святій Хільді мали набагато простіший вигляд.

Я помітила, що й перешіптування робітниць припинилося. Вони теж слухали, навіть працювати почали повільніше. Труда стомилась домагатися моїх стриманих пояснень, заговорила про своє. Розказала, що недавно жила у фенленді, а коли пані переселилася в Гронвуд, охоче пішла до неї служити. Тут завжди людно, завжди є з ким побазікати. Та й становище її влаштовує — бути при датській дружині лорда шерифа й почесно, й вигідно. І вона знову владно гримнула на пряль, аби не припиняли роботи.

— А моя пані, дай їй, Боже, здоров’я, розмістилася тут, як істинна леді. Замок хоча й недобудований, але над залою вже є кілька чудово оздоблених покоїв, а ще затишна спальня, де Гіта любиться з шерифом.

Як спокійно вона про це говорила! І ніби зі схваленням. Хвалила Едгара. Он як добре він ставиться до її пані, який ніжний із нею, щедрий на багаті дари. Зумисне для неї накупив дорогих тканин, гарних рукавичок, м’якого взуття, хутра. А ще й Сніжинку їй подарував, найкращу кобилу зі свого табуна, і особисто навчав Гіту їздити верхи. І тепер, коли він влаштовує полювання, або вони їдуть у гості до кого з сусідів, леді Гіта завжди сидить на білій арабці, подібних до якої нема й у цих гордовитих нормандських дворянок.

Цій темній жінці-й на думку не спадало, що всі ці милості — не більш ніж платня багатого вельможі його наложниці.

Нарешті я не втрималася і попросила провести мене до каплиці. Труда, схоже, помітила якесь роздратування в моєму голосі, глянула допитливо, але не суперечила.

Каплицю в Гронвуді було вже відбудовано, вона була дерев’яна, досить велика і, як дорогою повідомила мені Труда, щонеділі вся челядь шерифа та будівничі відстоювали там месу. Ми вже підійшли до ґанку каплиці, коли Труда взяла мене за лікоть, вказала кудись убік.

— Он, помилуйтеся.

Я озирнулась і завмерла на місці. На подвір’я в’їжджала Гіта в супроводі двох грумів і смаглявого низькорослого пажа. Вона сиділа на чудовій білій, мов сніг, кобилиці, загорнута в ліловий оксамитовий плащ до кінчиків черевиків, а на її волоссі, заплетеному в коси, виблискував карбований золотий обруч.

Моя подруга була схожа заразом і на величну королеву, й на легковажну красуню. Її обличчя пашіло, волосся на скронях розпатлалося, на вустах завмерла посмішка.

Я бачила, як до Гіти підійшов шериф, щось сказав, і вона засміялася. Я помітила, як ніжно й шанобливо поцілував їй руку Едгар, не відпустив, притис до щоки. Гіта намагалася вивільнити її, але він знову ловив її зап’ясток, цілував. На них багато хто дивився, але ці двоє ніби й не помічали загальної уваги, зосереджені одне на одному. Ганебно так віддаватися почуттям на очах у натовпу, але водночас і чудово. І чомусь мені подумалося, що Едгар дійсно любить і цінує Гіту. А вона… Я на собі переконалася, якою звабливою силою володіє шериф. Напевне, приємно, коли тебе любить такий чоловік. Але хіба його почуття може бути справжнім, коли всі знають, що він чекає на іншу, а Гіта для нього просто доступна жінка? Та все ж таки… Його увага до Гіти, його м’яка ніжність, те, що він оточив її такими розкошами й пошаною… Як би я повелася на місці Гіти? Я?! О Свята Хільдо! Як я могла навіть подумати про таке!

Я кинулася в каплицю, ніби в укриття. Довго молилася навколішки біля вівтаря. І як завжди, молитва заспокоїла мене. Я дивилася на вогник лампади біля розп’яття, не помічаючи нічого довкола, відсторонена від усього. Може, тому й не помітила, коли поряд опинилася подруга. Лише коли підвелася, побачила її уклінною позад себе: Гіта, як і в Святій Хільді, не перервала моєї молитви, навіть приєдналася до неї. Наші погляди зустрілися, вона посміхнулась, а наступної миті ми так і кинулися одна до одної.

— О небо, як же я рада тобі, Отіл! Я не повірила своїм вухам, коли Едгар сказав, що ти в Гронвуді.

Вона обіймала мене і сміялася, вигляд мала щасливий, без тіні збентеження. Я теж не відразу зважилася сказати про причину свого приїзду, і замість того, щоб дорікати їй за легковажність, лишень повторювала, яка рада бачити її та яка вона стала гарна.

Коли ми вийшли з каплиці, Гіта почала розпитувати, як мене прийняли, чи всім я задоволена, чи сподобалося мені в Гронвуді. Вона справді почувалася тут господинею. Це стало особливо помітно, коли ми повернулися в донжон і її оточили люди, почали запитувати, про щось, просити уваги. Вона віддавала розпорядження, та коли помітила, що я розгубилася, відвела мене вбік, вибачилася, сказала, що ми зможемо спокійно поговорити трохи згодом, коли вона виконає свої обов’язки господині замку. А поки що доручила турботу про мене тому смаглявому хлопчику, якого я спершу прийняла за її пажа. Але виявилося, це був бастард Едгара.

— Це Адам, — говорила Гіта, обіймаючи дитину. — Він син Едгара від сарацинки й просто чудова дитина. Так, Адаме? І ти не відмовишся, провести нашу гостю в мою кімнату нагорі?

Хлопчик миттю взяв мене за руку, потяг

1 ... 71 72 73 ... 124
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь суперниці"