Читати книгу - "Нездоланний"

– Ні, він ніколи мені цього не розповідав.

Ричер запитав:

– Хіба це не здається вам дивним? Хіба люди зазвичай не говорять про те, де вони живуть? Про магазини в їхньому кварталі чи про те, як далеко їм треба йти по чашку кави?

Старий відповів:

– У мене склалося враження, що він дуже соромився того місця, де він мешкав.

Вони залишили старого чоловіка в кімнаті та з’ясували, що жінка із «Довідки» уже сиділа за столом на своєму робочому місці. Вона з’явилася саме вчасно. Ченґ заново з нею познайомилася та показала їй свою недіючу картку агента ФБР, і все пішло як по маслу, проте жінка все одно не збиралася давати адресу Мак-Кенна. Вона залишалася непохитною. Вона була дуже палкою захисницею персональних даних. Вона пояснила, що вони можуть зробити запит директорові. Але Ричер припустив, що директор буде діяти не менш категорично, можливо не щодо питань захисту персональних даних, але точно щодо можливого судового позову, а тому він теж буде непохитним.

Він сказав:

– Гаразд, можете не називати мені адреси. Тільки скажіть, чи в містера Мак-Кенна є вказана адреса.

Жінка відповіла:

– Звісно, є.

– І вам вона відома?

– Так, відома. Проте вам я її не назву.

– Вона місцева?

– Я не назву вам адреси.

– Мені вона не потрібна. Мені тепер байдуже до цієї адреси. Я б навіть не став слухати, якби ви зібрались мені її назвати. Я лише хочу знати, чи вона місцева, ось і все. Це все одно ні про що мені не скаже. У кожному районі живуть тисячі людей.

– Так, вона місцева.

– Наскільки місцева? Він ходить на роботу пішки?

– Ви випитуєте у мене його адресу.

– Ні, не випитую. Мені не потрібна його адреса. Я навіть не дозволю вам її мені назвати. Я закрию пальцями вуха та співатиму «ля-ля-ля». Я лише хочу знати, чи він мешкає на відстані пішої прогулянки звідси. Це питання географії. Чи фізіології. Скільки, на вашу думку, містерові Мак-Кеннові років?

– Скільки йому що?

– Років. Його вік відрізняється від його адреси. Вам можна про це говорити. Ви можете ділитися своїми спостереженнями.

– Йому шістдесят. Минулого року йому виповнилося шістдесят.

– Він у хорошій формі?

– Навряд. Він має жахливий вигляд.

– Це погано. В якому сенсі?

– Він занадто худий. Він за собою не доглядає. Йому взагалі немає до себе ніякого діла.

– Йому бракує енергійності?

– Так, я би так сказала. Він увесь час чимось пригнічений.

– У такому разі він не ходив би надто далеко, правда ж? Скажімо, три квартали максимум. Це справедливий висновок?

– Я не можу вам цього сказати.

– Радіус у три квартали – це тридцять шість будинків. Це більше ніж Мілуокі. Ви мені нічого цим не розповісте.

– Гаразд, так, він ходить на роботу пішки і йти йому справді недалеко. Але на цьому все. Більше я вам нічого розповісти не можу.

– Як його звати? Це ви можете нам сказати?

– Пітер. Його звуть Пітер Мак-Кенн.

– Як щодо його дружини? Він давно став удівцем?

– Думаю, це було досить давно.

– Як звуть його сина?

– Здається, Майкл. Майкл Мак-Кенн.

– З Майклом виникали якісь проблеми?

– Ми про це не розмовляли.

– Але ви могли про щось здогадатися самі.

– Я б тоді виказала вам його таємницю.

– Але не в тому випадку, якщо він вам її не розповідав сам. Ви лише поділитеся власними висновками, ось і все. Це зовсім інша річ.

– Гадаю, у сина містера Мак-Кенна, Майкла, були певні проблеми із поведінкою. Не знаю, які саме. Думаю, пишатися було нічим. Це мої власні висновки.

Обличчя Ричера набуло співчутливого вигляду, і він зробив іще одну спробу, проте вона все одно не дала їм адреси Мак-Кенна. Тоді вони дозволили собі обійти стіл у «Довідці» та перевірили телефонні довідники Чикаґо. Там було чимало П. Мак-Кеннів та М. Мак-Кеннів, які могли б стати їм у пригоді. Після цього вони вийшли на вулицю, повністю озброєні лише власними враженнями та здогадами.