Читати книгу - "Лоліта"

товсте светро, якого вона не зняла, попри задуху, її новий цибульний запашок i зокрема — тупець її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин — о, не образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi, багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її єдина зваба — юнiсть — жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi.

"Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?" "О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу — я не маю сумнiву, що ти їй проказала все, що стосується нас".

"Он як?" Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це має припинитись негайно. Я готовий висмикнути тебе з Бердслея й запечатати сама вiдаєш де, або це має припинитись, бо iнакше станеться непоправне".

"Непоправне? Прошу пана!" Я вiдштовхнув табурет, який вона все розгойдувала п'яткою, й нога її глухо вдарилась об пiдлогу.

"Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!" "Насамперед, руш нагору!" крикнув я в свою чергу й водночас схопив i витяг її з крiсла. З цiєї хвилини я припинив стримувати голос, i ми продовжували гримкати одне на одне, причому вона промовляла недрукованi речi. Вона кричала, що люто ненавидить мене. Вона робила менi страшнi гримаси, надуваючи щоки й продукуючи диявольський гепаний звук. Вона сказала, що я декiлька разiв прагнув розбестити її будучи пожильцем в її матерi. Вона виявила впевненiсть, що я зарiзав її матiр. Вона заявила, що ся вiддасть першому хлопчиськовi, який цього запрагне, i що я нiчого не можу проти цього. Я звелiв їй пiднятись до себе й показати менi всi тi мiсця, де вона приховує грошi. Це була огидлива, нестерпно-гучна сцена. Я тримав її за кiстлявеньку п'ясть, i вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав її вкрай мiцно й навiть робив їй украй боляче, за що, сподiюсь, згниє серце в мене в грудях, i разiв зо два вона сiпнулась так люто, що я злякався, чи не трiснула в неї п'ясть, i весь час вона пильно дивилась на мене цими своїми незабутнiми вiчми, в котрих льодяний гнiв боровся з гарячою сльозою, й нашi голоси затопляли дзвенячий нагорi телефон, i в цю саму мить, як я усвiдомив цей дзвiн, вона вивiльнилась i — вже нема її.

З персонажами в кiнофiльмах я, вочевидь, подiляю залежнiсть вiд всесильної machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи.

Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось широко вiдкритим, — з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни зачаївши подих, пiдслуховувала нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви, зовнiшньо схожої на соляну пiкшу, чисто лiтературний продукт схрещення спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний, що педантична й блудлива мiс Схiд — або по-справжньому (розкриємо це iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон — мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї спальнi, силячись вловити суть нашої сварки.

"Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми живемо тут в емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна —" Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте — молодь...") i на пiв-кваку поклав слухавку.

Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому? В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi — супутниця роверового колеса — мигнула, зрушилась i щезла.

Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, збичавiлу таксу мiс Фабiан.

Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три — бiгти. Теплуватий дощ закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її — нi не її, помилка. З невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.

За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив — з якою мелодiєю полегшення! — лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув, замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами), Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею, поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.

"Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".

Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину, додавала вишневого сиропу — й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi. Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився як Пiппа (що проходила мимо в Браунiнґа) всмоктує свою нестерпну сумiш.

J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом дощ став буремною