Читати книгу - "Вибрані твори"

— Чия це отара? — спитав Кузьмичов.

— Варламовська! — голосно відповів старий.

— Варламовська! — повторив чабан, що стояв по другий бік отари.

— А що, проїжджав тут учора Варламов чи ні?

— Ні, не проїжджав… Прикажчик їхній проїжджали, де так…

— Рушай!

Бричка покотилася далі, і чабани із своїми злими собаками залишилися позаду. Єгорушка знехотя дивився вперед на лілову далечінь, і йому вже починало здаватися, що вітряк, який махає крилами, наближається. Він ставав дедалі більшим, зовсім виріс, і вже можна було виразно розглядіти його обоє крил. Одне крило було старе, залатане, друге тільки недавно зроблене з нового дерева й лисніло проти сонця.

Бричка їхала прямо, а вітряк чомусь став відходити ліворуч. Їхали, їхали, а він усе відходив ліворуч і не зникав з очей.

— Доброго вітряка поставив синові Болтва! — зауважив Дениско.

— А щось хутора його не видно.

— Він туди, за балочкою.

Незабаром показався й хутір Болтви, а вітряк все ще не відходив назад, не відставав, дивився на Єгорушку своїм лискучим крилом і махав. Ото чаклун!

Близько полудня бричка звернула з шляху праворуч, проїхала трохи повільно і спинилась. Єгорушка почув тихе, дуже лагідне дзюрчання й відчув, що його обличчя холоднуватим оксамитом торкнулося якесь інше повітря. З горба, зліпленого природою з величезного потворного каміння, крізь трубочку з болиголова, вставлену якимось невідомим доброчинцем, тоненькою цівкою бігла вода. Вона падала на землю і, прозора, весела, виблискуючи проти сонця, з тихеньким бурчанням, наче уявляючи себе потужним і бурхливим потоком, швидко бігла кудись ліворуч. Недалеко від горба маленька річка розлилася в калюжу; гаряче проміння і розпечений грунт, жадібно випиваючи її, відбирали в неї силу; але трохи далі вона, мабуть, зливалася з іншою такою самою річечкою, бо кроків за сто від горба по її течії зеленіла густа, пишна осока, з якої, коли під’їжджала бричка, з криком вилетіло три бекаси.

Подорожні розташувалися біля струмка спочивати і годувати коней. Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сіли в ріденькому затінку від брички і розпряжених коней, на розстеленій повсті, і стали закусувати. Хороша, весела думка, що застигла від спеки в мозку о. Христофора, після того як він напився води і з'їв одне печене яйце, захотіла на волю. Він ласкаво глянув на Єгорупгку, пожував і почав:

— Я й сам, брат, учився. З самого раннього віку бог вклав у мене розум і тяму, отож я, не так як інші, бувши іде таким, як ти, тішив батьків і наставників своєю кмітливістю. П’ятнадцять років мені ще не було, а я вже розмовляв і вірші складав по-латинськи, однаково як по-російськи. Пам’ятаю, був я жезлоносцем у преосвященного Христофора. Раз після обідні, як тепер пам’ятаю, в день тезоіменитства найблагочестивішого государя Олександра Павловича Благословенного, він скидав облачення у вівтарі, поглянув на мене ласкаво та й питає: «Puer bone quam арpellaris?»[4] А я йому: «Christophorus»[5]. А він: «Ergo сопnominati sumus», — тобто, ми, виходить, тезки… Потім питає по-латині: «Чий ти?» Я й відповідаю теж по-латині, що я син диякона Сірійського з села Лебединського. Бачивши таку мою скороспішність і ясність відповідей, преосвященний благословив мене та й сказав: «Напиши батькові, що я його не забуду, я тебе матиму на увазі». Протоієреї і священики, що у вівтарі були, слухаючи латинський диспут, також немало дивувалися, і кожен в похвалу мені виявив своє задоволення. Ще в мене й вусів не було, а я вже, брат, читав і по-латині, і по-грецьки, і по-французьки, знав філософію, математику, цивільну історію і всі науки. Пам’ять мені бог дав навдивовижу. Бувало, що прочитаю разів зо два, напам’ять знаю. Наставники і благодійники мої дивувалися і так гадали, що з мене вийде найученіший муж, світоч церкви. Я й сам думав до Києва їхати, науку продовжувати, та батьки не благословили: «Ти, — казав батько, — цілий вік учитимешся, то коли ж ми тебе дочекаємося?» Чувши такі слова, я кинув науки і став на посаду. Воно звичайно, вчений з мене не вийшов, та зате я батьків послухав, старість їм заспокоїв, поховав як годиться. Послух паче посту і молитви!

— Мабуть, ви вже всі науки позабували! — зауважив Кузьмичов.

— Як не забути? Хвалити бога, вже восьмий десяток пішов! З філософії і риторики дещо пам’ятаю ще, а мови і математику зовсім забув.

О. Христофор зажмурив очі, подумав і сказав півголосом:

— Що таке єство? Єство єсть річ самобутня, не вимагаючи іного ко своєму ісполнєнію.

Він покрутив головою і засміявся від розчулення.

— Духовна пожива! — сказав він. — Істинно, матерія живить плоть, а духовна пожива душу!

— Науки науками, — зітхнув Кузьмичов, — а от як не наздоженемо Варламова, то й буде нам наука.

— Людина — не голка, знайдемо. Він тепер у цих місцях кружляє.

Над осокою пролетіли знайомі три бекаси, і в їх писку чути було тривогу і досаду, що їх зігнали з ручая. Коні поважно жували і попирхували, Дениско ходив коло них і, стараючись показати, що він зовсім байдужий до огірків, пирогів і яєць, які їли хазяї, весь поринув у винищування гедзів і мух, що обліплювали конячі животи і спини. Він апатично, з якимсь особливим, горловим переможним звуком ляскав свої жертви, а коли не влучав, з досадою. кректав і проводив очима кожного щасливця, який уникнув смерті.

— Дениску, де ти. там! Іди їсти! — сказав Кузьмичов, глибоко зітхаючи і тим даючи знати,