Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Ось покій, де стояв той дивовижний келех святий… Аби ж ще не прибрали кімнати!

Беларія так прудко відчинила двері, аж золотом гаптований обрус, що на ньому стояв келех, звівся від вітру. І наче впав на серце квіткарки.

Враз відчула полегшення. Враз ніби зникли гіркість і біль.

Он і ці білі троянди в низенькій вазі… Простягла руку. Взяла одну троянду, ту, що була до середини обернена, може, вона діткнулася келеха?

Схрестила на грудях руки, як невільниця перед паном. Втупила очі в місце, де стояв келех. Впала навколішки.

Спробувала вкласти в слова своє жагуче прохання:

— Негідна я, пане… Ще більше негідна, як той сотник… з Капернаума! Не слуга-бо, не хлопчик… а татко мій!.. Татко невільниці… в якої нема більше нікого й нічого в світі…

Решта втопилася у сльозах.

Тулилася обличчям до шовкової тканини, не зважаючи, що може замочити своїми сльозами…

Вчула аромат, що не був ані пахощами троянд, ані олеандрів, які стояли у велетенській вазі на підлозі… Найбільш підходила б йому назва: «аромат спокою»… Цілком зникло хвилювання. А серце наливалося не тільки спокоєм, але немовби й радістю…

Скочила на рівні ноги. Поцілувала обрус, вийшла з покою, замкнула двері та, як вітер, помчала до виходу…

Ще коли добігала до двору невільничих кубікулумів, побачила здалеку, що кілька рабів махали їй руками… Пролетіла, не спиняючись і не питаючи, що саме кричали. Ускочила у двір…

Біля фонтана, освітленого кількома смолоскипами, стояв Бонус… радісний, рухливий… цілком дужий!

Говорив… Довкола також усі говорили, разом. Хапали його за руки, сміялись із радощів, як діти[346]…

— Тату!.. Негідна я…

Беларія була б упала на обличчя, коли б її не підхопило кілька рук.

Барка галилейських вигнанців так міцно врізалась у берег, аж увесь її корпус затріщав і здригнувся…

— Як похребтина, коли тіло розбивається об каміння! — болісно перебігло в дусі й по тілі Донатуса.

Знав це почуття із власного досвіду й забути його не зміг би.

— Ані по смерті!

Стоячи при кермі човна, він чекав, поки дійде черга й на нього поставити ногу на східці, щоб вступити на цю невідому землю.

А вона розіслалася оксамитом свіжих лук… Лежала островом, широкою рівниною, охопленою рукавами могутньої зеленоводої ріки.

Величавий Родан[347] уходив помалу в морські хвилі, достойний, поважний, як володар, що вступає в купіль. Смарагдовий острів відбивався в дзеркалі ріки й забарвив собою її води до дна.

Однак він був тільки порогом до суходолу, що простягався широким простором аж до обрію…

Гурток пастухів здалека дивився на чужинців, як вони причалювали до його землі.

Прибулим не було тяжко порозумітись із тубільцями: кантабри та кельт-іберійці[348] розуміли однаково і латинську, і грецьку мови. Перемішували співні гелленські слова та чітко закреслені дзвінкі вирази латинські, неначе сплітали троянди Геллади з металевими лаврами Риму.

Чужі ж галилеянам кантабрійські та кельт-іберійські слова, до того ще ніколи не схоплені їхнім вухом, уже не звучали чужими чи незрозумілими в мішанині знайомих слів.

«Гостинні й лагідні мешканці тихої пастушої країни, мабуть, узагалі не знають страху!» — було першим враженням Лазара від тубільців.

Бо ж вони тільки блиснули в усміху перлами зубів на Лазареві заспокійливі слова:

— Не бійтеся нас!

Він гадав, що злякаються чужих людей, принесених баркою з морських далин, населених усякими страхіттями, що поставляться з недовір’ям до чужинців, як то було в юдеїв. Але не страх побачив, а тільки цікавість до нової, напевно, чарівної «казки», що приходила до них…

Відповіли спокійно й поважно, як мудрі діти:

— Чого ж нам боятись! Більш, ніж життя, ніхто від нас не може взяти! А смерть — це ж мета життя, дарма, чи хто хоче, чи не хоче до неї йти! Аби радісно дійти до кінця своєї дороги!..

— Хто вас такого навчає? — запитав здивований Лазар.

— Хто ж бо, як не добрі отці, що знають усе