Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно заглибилося на десять метрів під воду.

Я намірився йти до своєї каюти, та капітан зупинив мене:

— Пане професоре, чи не бажаєте залишитися зі мною в рубці стерничого?

— Я не насмілювався просити вас про це.

— Що ж, ходімо! Звідтіля ви побачите все, що можна побачити за підводної і водночас за підземної плавби.

Капітан Немо підвів мене до головного трапа. Спустившись на кілька східців, він одчинив двері, і ми опинилися в верхньому коридорі, який і привів нас до рубки.

Це була квадратна кабіна шість на шість футів, схожа на рубки тих суден, котрі плавали по Міссісіпі й Гудзону. Посередині — штурвал; штуртроси, що йшли аж до корми судна, сполучали його зі стерном. Чотири ілюмінатори з опуклими шибами дозволяли стерничому дивитися навсебіч.

В рубці було темно, та незабаром око призвичаїлося до темряви, і я завважив кремезного стерничого, котрий тримав обіруч стерно. Прожектор позаду кабіни яскраво освітлював море.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо входу в тунель.

Електричні дроти з'єднували рубку з машинним відділенням — капітан міг водночас керувати роботою машин і обирати напрям судна. Він натиснув на кнопку, і гвинт зразу закрутився повільніше.

Я мовчки дивився на прямовисні мури — непорушну основу піщаного берегового масиву. Протягом години ми пливли повз ці мури, що височіли за кілька метрів од нас. Капітан Немо не зводив очей із компаса, почепленого на двох концентричних колах. Один його знак — і стерничий тут же повертає стерно, раз у раз міняючи курс.

Я сидів біля ілюмінатора бакборту і споглядав чудеса підводного світу — коралів, зоофітів, водорості та ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з кожної щілини скелі.

О десятій годині п'ятнадцять хвилин до стерна став сам капітан Немо. Перед нами відкрилася темна галерея, широка й глибока. «Наутілус» сміливо ввійшов у її пащу. За бортом почувся незвичний шум. Це води Червоного моря схилом тунелю ринули в Середземне море. Підхоплений бурхливою течією, «Наутілус» летів ніби стріла, дарма що потужні машини, крутячи гвинта в протилежний бік, силкувалися загальмувати швидкість.

Я вже нічого не бачив, окрім світлових ліній, сліпучих блискавиць і вогненних борозен, що їх прожектор безладно розсипав по стінах вузького проходу. Мені забило дух, і я мимохіть приклав до грудей руку.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав стерно стерничому, повернувся до мене й сказав:

— Середземне море!

Підхоплений течією «Наутілус» промчав під Суецьким перешийком швидше як за двадцять хвилин.

Назавтра, дванадцятого лютого, тільки займалося на світ, «Наутілус» виплив на поверхню. Я поспішив на палубу. За три милі від судна на півдні манячів Пелусій. Стрімкий потік переніс нас з одного моря до іншого. Але так легко спустившися цим тунелем, ми не могли б ним піднятися.

Годині о сьомій Нед і Консель також вийшли на палубу. Нерозлучні друзі спокійнісінько проспали ніч, байдужі до «Наутілусових» подвигів.

— Ну, пане натуралісте, — ледь насмішкувато мовив до мене канадець, — де ж Середземне море?

— Ми пливемо ним, друже мій.

— Такої! Отже, цієї ночі…

— Атож! Цієї ночі ми за кілька хвилин пройшли непрохідний перешийок.

— Щось не віриться! — сказав канадець.

— Даремно, — відповів я. — Низький берег, що ген завертає на південь, — це єгипетський берег.

— Таке скажете! — затято мовив канадець.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — озвався Консель.

— Слухайте, Неде, — сказав я, — капітан Немо виявив мені честь, показавши свого тунеля. Я був разом із ним у рубці стерничого, коли він сам вів «Наутілуса» тим вузьким проходом.

— Чули, Неде? — сказав Консель.

— Зрештою, — додав я, — ви, Неде, маєте добрий зір і можете на власні очі побачити мол Порт-Саїда, що виступає далеко в море.

Канадець став пильно вдивлятись удалечінь.

— Авжеж, — сказав він нарешті,— ви, пане професоре, маєте рацію, і ваш капітан — неабиякий мастак. Ми в Середземному морі. Ну й гаразд. Отже, коли ваша ласка, погомонімо про наші діла, і то так, аби ніхто нас не підслухав.

Я знав, куди Нед хилить. Ну, коли вже йому кортить поговорити — поговоримо. І ми втрьох сіли коло прожектора, де на нас менше хлюпали хвилі.

— Ну, ми слухаємо вас, Неде, — сказав я. — Що ви хочете сказати?

Просте діло, — відповів канадець. — Ми в Європі. Перше ніж капітан Немо надумає запроторити нас десь на дно північних морів або знову потягне в Океанію, треба чкурнути з цього «Наутілуса»!

Сказати щиро, такі балачки з канадцем завше пантеличили мене. Страх не хотілося обмежувати свободи своїх супутників, та водночас не мав я й найменшого бажання розлучатися з капітаном Немо. Завдяки йому я щоденно поглиблював свої знання з океанографії у лоні водної стихії, я наново писав свою книгу про таємниці морських глибин. Чи випаде знову нагода так зблизька спостерігати чудеса, заховані в океановій безодні? Певна річ, ні! Я боявся й подумати про те, щоб залишити «Наутілус», не завершивши своїх океанологічних дослідів.

— Друже Неде, — промовив я, — скажіть-но по правді: невже вам скучно на борту «Наутілуса»? Чи жалкуєте ви, що доля закинула вас сюди?

Канадець на хвильку замислився. Тоді, схрестивши на грудях