Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Сотник

(сам)

Навчилась, нічого сказать!

Оце дитина! Ні, Настусю,

Я коло тебе заходжуся

Тепер, лебедонько, не так!

Поки сто раз не поцілує,

Й читать не хоче! А бурсак!

Собачий сину, знаєш смак.

Ось я тебе попомуштрую

Не так, як в бурсі!.. Помелом!

Щоб духу в хаті не було!

Великий світ наш, не загинеш!

Дивися, пся його личина!

Оце-то так, що богослов!

У батька краде! Добре, свату!

Які-то стали люде злі!..

А що-то діється у хаті?

Там знову, знать, мої малі

Читають… Треба розігнати.

* * *

Отакі батьки на світі,

Нащо вони дітям?

На наругу перед богом.

А шануйте, чтіте,

Поважайте його, діти,

Бо то батько сивий!

Батько мудрий! Добре отим

Сиротам щасливим,

Що не мають отих батьків,

То й не согрішають.

Настуся

(вибігає заплакана з хати)

Не дає і пообідать,

В Київ проганяє.

А боже мій милостивий,

Що мені робити?

Помандрую! (Дивиться в хату).

Замірився!

Ух! який сердитий!

Та не вдарить… А я таки

У Київ з Петрусем

Помандрую, хоч що хочеш!

Я не побоюся,

Серед ночі помандрую…

А відьма злякає?!

Ні, не зляка. (Загляда знову).

Сердешненький!

Книжечки складає

У торбину і бриль бере.

Прощай, моє любе,

Моє серце!.. Увечері?..

За царину?.. Буду!

Ранше буду! Ось на, лови!

(Кидає через тин цвіток).

Чуєш! дожидайся ж!

(Виходить сотник. Настуся співає)

«Не ходи, не нуди, не залицяйся,

Не сватай, не піду, не сподівайся».

Сотник

А їй байдуже! мов не знає!

Неначе та сорока скаче.

Настусю! Чом же ти не плачеш?

Адже ж Петруся вже немає.

Настуся

Дивітеся, яка печаль!

То й плачте, коли жаль…

Сотник

Мені байдуже.

Настуся

А мені

Ще байдужіше,- він не мій.

А я вже заповіді знаю

Усі до одної!

Сотник

Усі?

Настуся

Нехай хоч зараз сповідає

Отець Хома ваш голосний!

Сотник

А повінчаємось в неділю?

Настуся

Авжеж! Так ми ще не говіли;

Як одговіємось - тойді.

Сотник

(цілує її)

Моя голубко сизокрила!

Моя ти ягідко!..

(Танцює і приговорює)

«У горох

Вчотирьох

Уночі ходила.

Уночі

Ходячи,

Намисто згубила».

Настуся.

Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!

Сотник.

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. (Цілує її і йде).

Настуся

Добре, добре, не ждатиму.

Не ждатиму, не ждатиму,

У свитину вдягатимусь.

У намисто уберуся,

Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає)

«Ой, піду я не берегом-лугом,

Зустрінуся з несудженим другом.

Здоров, здоров, несуджений друже!

Любилися, та не побралися,

Тілько жалю серцю набралися».

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.

(Виходить)

* * *

Іде додому уночі

П՚яненький сотник, а йдучи

Собі, веселий, розмовляє:

«Нехай і наших люде знають!

Нехай і сивий, і горбатий,

А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!

А ми!..» Насилу вліз у хату

Та й ліг собі тихенько спати,

Щоб Настю, бачте, не збудить

Та сорома не наробить.

Уже й «Достойно» оддзвонили,411

Уже додому люде йдуть,

Не йде Настусенька, не чуть.

Насилу сотника збудили

Та розказали: так і так!

Перехрестився неборак,

Коня найкращого сідлає

І скаче в Київ. В Броварях

Уже повінчана гуляє

Його Настуся молода!

Вернувся сотник мій додому,

Три дні, три ночі не вставав,

Нікому й слова не сказав

І не пожалувавсь нікому.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Турбується, заробляє,

А того не знає,

Що на старість одуріє

І все занехаїть.

Отак тепер і з сотником

З дурним моїм сталось:

Розігнав дітей по світу,

А добро осталось,

Немає з ким поділити.

Довелось самому

Розкидати, розточити,

І добра нікому

Не зробити ні на шеляг,

І притчею стати

Добрим людям, і охати

У холодній хаті

Під кожухом, і нікому

Хату затопити

І вимести… по смітнику

Ходити, нудити,

Поки пугач над стріхою

В вікно не завиє,

А наймичка холодного

Трупу не накриє

Кожушиною старою,

А ключ од комори

Із-за пояса украде…

Отаке-то горе

Із сотником оце сталось.

Не минуло году,

Як Настусеньки не стало,

А вже на городі

Не осталося нічого,

Свині та телята

Уже бродять… А барвінок!

Барвінок хрещатий!

Притоптаний, коло тину

Засихає, в՚яне!

А сам сотник у кожусі,

Одутлий, поганий,

Коло клуні походжає.

І стоги не вкриті,

І покої не мазані,

І сволок не митий,

І челяді нема дома,

Й худоби немає,

А наймичка задрипана,

Та й та помикає

Старим паном… Так і треба:

Не розганяй діток,

Сивий дурню! Недовго жив

На свій заробіток

П՚яний сотник. Ще минуло

Літо коло світа,

А восени на улиці

Сотника убито!

А може, вмер неборака,

Од шинкарки йдучи?

Байдуже кому питати.

Забрали й онучі

Добрі люди, а самого

Гарно поховали

У леваді. І хрестика

Над ним не вкопали.

Аж жаль його: був багатий,

І рідня, і діти

Єсть у його, а нікому

Хрест постановити.

Умер сотник, і покої

Згнили, повалялись,

Все пропало, погинуло.

Тілько і остались,

Що тополі на вигоні -

Стоять, мов дівчата

Вийшли з Оглава ватагу

З поля виглядати.

[Перша половина 1849, Косарал]

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З богом заговорить…

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,