Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

що визнають учителів секти за тлумачів божественного права, і тому авторитет влади в цих речах у простолюду зазвичай має невелике значення, але найбільше має значення авторитет учителів, тлумачення яких, як гадають, навіть царі повинні шанувати. Отож, щоб уникнути цього зла, нічого не можна придумати більш безпечного для держави, як вважати благочестя і сповідування релігії тільки в справах, тобто тільки у вправлянні в любові та справедливості, а в решті надати кожному право вільно міркувати. Але про це докладніше потім.

3) Ми бачимо, як важливо для держави, також і для релігії, надати верховній владі право вирішувати, що законне і що незаконне. Бо якщо самим божественним пророкам це право оцінювати вчинки могло бути надане тільки з великими збитками для держави і релігії, то набагато менше воно повинно бути надаване тим, які ні майбутнього не вміють провіщати, ні чудес творити не можуть. Але про це згодом я скажу докладніше.

4) Нарешті, ми бачимо, як згубно для народу, який не звик жити під владою царів і має вже встановлені закони, обирати монарха. Бо ні сам народ не буде в змозі витримати таке правління, ні царська влада не зуміє терпіти закони і права народу, встановлені іншою особою, менш авторитетною, а ще менше вона буде схильна захищати їх, особливо тому, що при встановленні їх не могли бути взяті до уваги інтереси царів, але тільки народу чи народних зборів, які думали правити царством. І відтак, захищаючи давні права народу, цар здавався б швидше слугою, аніж паном його. Отож новий монарх з найбільшою запопадливістю буде прагнути встановити нові закони і змінити права держави на свою користь, а народ поставити в таке становище, щоб він не так легко міг забирати почесті у царів, як славити їх.

Але тут я ніяк не можу змовчати про те, що не менш небезпечно також і вбити монарха, коли б навіть було цілком ясно, що він тиран. Бо народ, який звик до царського авторитету і ним тільки стримується, буде нехтувати й висміювати менший [авторитет]. І тому, якби одного умертвили, то для народу буде необхідним, як колись для пророків, обрати на місце першого другого, який буде тираном не добровільно, а з необхідності. Бо як він зможе бачити закривавлені царевбивством руки громадян і чути їхнє вихваляння вбивства як доблесного вчинку, що його вони сподіяли тільки для того, щоб показати приклад для нього одного? Зрозуміло, якщо він хоче бути царем і не визнавати народ суддею царів та своїм паном і царювати незалежно, то він повинен помститися за смерть першого і, в свою чергу, показати приклад у своїх же інтересах, аби народ удруге не наважився вчинити такий злочин. Але помститися за смерть тирана убивством громадян йому буде нелегко, якщо тільки він у той же час не буде захищати принципів того першого тирана і схвалювати його діянь, а отже, не піде у всьому стопами першого тирана. Ось чому й бувало так, що народ, хоч і часто міг міняти тирана, але ніколи не міг звільнитися від нього чи замінити монархічне іншою формою правління. Фатальний приклад цього дав англійський народ, який шукав причини, які дозволили б йому стратити монарха на законних підставах. Однак, убивши його, він менш за все міг змінити форму правління.

А вже як люди пролили багато крові, знову повернулися до того, що було: проголосили нового монарха, під іншою назвою (ніби все питання було в одній назві). Останній жодним чином не міг утвердитись інакше, як тільки через вигублення царського роду, вбивство друзів короля чи запідозрених у дружбі з ним і через порушення війною мирного спокою, здатного породжувати чутки, аби простий народ, зайнятий і захоплений новими подіями, спрямував думки від убивства короля на інше. Тому народ пізно помітив, що для врятування вітчизни нічого іншого не зробив, як тільки порушив право законного короля і все привів до гіршого стану. Таким чином, він за першої можливості вирішив вернутися до старого і не вгамувався, доки не побачив, що все прийшло до попереднього свого стану59. Але, можливо, хтось наведе як приклад римський народ і заперечить, що народ легко може звільнитися від тирана. Але я думаю, що саме на ньому наша думка цілком підтверджується. Бо хоч римський народ набагато легше міг позбутися тирана і змінити форму правління з тієї причини, що право обрання царя та його спадкоємця було у самого народу і що сам він (який складався якраз із людей бунтівливих і відважних) ще не звик слухатися царів (бо з шести царів, які були в нього раніше, він умертвив трьох), однак він нічого іншого не зробив, як замість одного обрав кількох тиранів60, що постійно втягували його до нещасливої зовнішньої і внутрішньої війни, доки, нарешті, влада знову не перейшла до монарха, і також тільки під зміненою назвою, як і в Англії.

Що ж стосується Голандських штатів, то в них ніколи, скільки ми знаємо, не було королів, але були графи, на яких право панування ніколи не переносилося. Бо, як оголошують самі всемогутні Голандськи штати в доповіді, виданій ними в час графа Лейчестерського, вони завжди зберігали за собою право (authoritas) нагадувати тим графам про їхній обов’язок і утримували в себе владу захищати це своє право та свободу громадян і висувати вимоги до графів, якщо б вони переродилися на тиранів, стримуючи їх так, що вони тільки з дозволу і схвалення штатів могли щось зробити. Із цього випливає, що право верховної величності, яке останній граф61 намагався присвоїти собі, завжди було у штатів. Тому аж ніяк не правильно, що вони зрадили його, коли відновили своє давнє, майже втрачене вже панування. Таким чином, цими прикладами цілком потверджується те, що ми сказали, а саме: що форму всякого правління неодмінно слід зберігати, і вона може бути змінена не без ризику повного його руйнування. Це і є те, що я вважав за потрібне тут зазначити.

Розділ XIX. Показується, що право стосовно священних речей цілком належить верховній владі і що зовнішній культ релігії повинен бути пристосований до дотримання спокою в державі, якщо ми хочемо несхибно коритися Богові

Коли я говорив вище, що тільки ті, хто має владу, має й право на все (і що тільки від їхнього рішення залежить усе право), я розумів під цим не тільки громадянське, але й священне. Бо й цього права вони повинні бути тлумачами і захисниками. І це я тут хочу чітко зазначити і спеціально поговорити про це в даному розділі, бо є вельми багато людей, які цілком заперечують, що це право, тобто право стосовно священних предметів, личить верховній владі, і не хочуть визнавати їх за тлумачів божественного права, а тому беруть на себе сміливість звинувачувати й ганьбити їх і навіть відлучати за це (як колись Амвросій імператора Теодосія) від церкви. Але, що вони таким чином ділять владу, і навіть самі прагнуть влади, ми побачимо нижче в цьому самому розділі. Передусім я хочу показати, що релігія дістає силу права тільки за рішенням тих, хто має