Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Лишень погляньте, кого я повернув додому! — Адлер переможно вигукує своїм людям, а вони радо вітають цю знахідку, — як добре, що ти повернулася, Мерріан!
Я силуюся відповісти, проте крізь кляп чутно лиш белькотіння.
Адлер прикладає долоню до свого вуха.
— Що ти там промимрила? Не чую тебе… — він нахиляється вперед і витягує кляп.
Я випльовую повний рот крові на його черевики — коли мене били в лице, я прокусила язик — а тоді підіймаю голову й дивлюся на нього.
— Я сказала, що наші почуття взаємні.
Двоє чоловіків зводять мене на ноги й міцно тримають, поки Адлер широким кроком підходить до мене.
— Мушу зізнатися, я трішки хвилювався, що тебе вб’ють, я не зміг би на це дивитися… Проте все вийшло просто дивовижно.
— Тоді зроби це! — вигукую я.
Якщо мені й судилося померти, нехай це станеться швидше. Але я більше не викажу свого страху.
Адлер регоче, і його екіпаж бере з нього приклад. Та коли оглядаюся довкола, бачу, що не всі сміються. Можливо, я вигадую, однак здається, що декому з них не по собі. Може тому, що їхній Капітан трохи перегинає палицю, вбиваючи свою плоть і кров? Або ж після зустрічі з океанськими хижаками в них пропав апетит до бійок.
— Мерріан, Мерріан! — протягує Адлер, ніби розважаючись. — Ти ж добре знаєш, наскільки важлива мені.
Не гоже частувати таку шановану гостю, як ти, швидкою смертю.
Лечу думками в каюту з огидними експонатами — згадками про його «особливих» гостей. Цікаво, яку саме частину мене він запхне у банку? Оце «пощастило»…
— Мілліґен за тобою ой як скучила! Повір на слово. Гадаю, тобі варто навідатися до неї, щоб відчути себе знову «вдома». Щодо цього шматка лайна, — каже Адлер, копнувши Бронна, — хлопці, як вам ідея протягнути його під кілем?
Екіпаж пожвавлюється, однак цього разу мені точно не ввижається брак їхнього запалу: вони не вельми радіють тортурам Бронна. На кораблі його любили.
Ми з Бронном впиваємося поглядами одне в одного, і коли мене грубо виводять геть, ми й словом не обмовляємося, лиш мовчки прощаємося. Ми обоє знаємо: на нас чекають нестерпний біль і жахіття. Коли мене заштовхують на нижні палуби, я бачу Адлерову вдоволену садистську посмішку. Якщо він колись і любив мене, ті дні канули в далеке минуле. Помічаю Рена — він навіть не приховує своє невдоволення. Я силкуюся перехопити його погляд, сподіваючись, що він витягне нас з цієї халепи, та він вперто втупився у свої ноги.
Мілліґен, певна річ, вже не може мене дочекатися.
Підозрюю, щойно Адлер мене схопив, її попередили, аби готувалася до мого прибуття.
Мене розв’язують і грубо штовхають на дерев’яний стовп, а тоді б’ють у вкриті синцями ребра. Коли мені перехоплює подих, вони йдуть собі геть, бажаючи Мілліґен удачі.
Я не встигаю віддихатись, як Мілліґен заходиться міцно прив’язувати мої зап’ястя та щиколотки до стовпа, тож втеча звідси мені заказана.
Мілліґен викладає в ряд свої улюблені інструменти: молоток, ржаві цвяхи, гігантський ніж та сікач; у вогні вилискує червоним кочерга, готова до роботи, а ще я не можу відірвати очей від колекції пилок, що висять на стіні, — їхні зубці вкриті засохлою кров’ю.
Я стільки разів чула крики, що лунали з цих стін, що знаю — в Мілліґен виробився стійкий імунітет до жалю та благань пощади. Я не подарую їй цього задоволення.
— Направду, який сором! — вигукує вона, готова приступити. — Я завжди вірила, що з тебе вийдуть люди.
— Що ж змушує тебе сумніватися у своїй правоті? — я стараюся зайняти її розмовами, аби лиш відтягнути біль. Від страху моя душа вже давно у п’ятках. Невимовний, всепоглинаючий страх…
— Бо ти зараз тут прив’язана і от-от позбудешся кількох життєво важливих частин тіла. Ось чому… — вона нахиляється до мене впритул і кусає за вухо, її рука пробігає вздовж мого тіла і довго вовтузиться, поки не натрапляє на флягу. Відступивши вбік, Мілліґен хитро коситься на мене.
— Смакота!
Дивлюся, як вона бере цю флягу й готова побитися об заклад, що аж ніяк не рому налила туди Естер. Вона наказала мені в жодному разі цього не пити, тож я подумки благаю Мілліґен пригоститися великим ковтком.
Мілліґен ставить флягу на лавку і бере пару лещат, пильно їх роздивляючись.
— Завжди добре починати із виривання нігтів. Пригадуєш? Я тебе цьому навчала.
— Нічому корисному ти мене не навчила! — різко відповідаю їй, відчайдушно жадаючи це все зупинити й сподіваючись, що мої слова знову приваблять Мілліґен до фляги.
Але це не спрацьовує. Натомість посмішка сходить з її обличчя, і вона тягнеться за кинджалом.
— Ти втекла ще до того, як я встигла почати, — спалахнувши несподіваним гнівом, вона прудко підступає до мене; її обличчя впритул до мого. — То в чому твоя проблема? Забракло духу для таких справ? — вона з притиском проводить лезом по моїй щоці, знову відкривши загоєну рану, отриману від Кліва. Я боляче кусаю губи, аби лиш не завити від болю, і скоро відчуваю смак теплої крові, яка цівкою стікає мені в рот. — Що ж, гарна новина в тому, що ти повернулася, тож я зможу ще раз тебе проінструктувати. Погана новина — ти сама станеш об’єктом демонстрацій.
Вона відступає від мене, а я б’юся в дрижаках від страху. Вона і не думає пити трунок Естер. Мені нікуди дітись. Я добре знаю, що вона зі мною зробить. Я безпомічна.
— Ну-ну! Ти ж не розпочнеш без мене?! — Адлер розмашистим кроком заходить до нас, незадоволений, що мені вже пустили кров без нього. Він — глядач, що насолоджується моїм болем.
— Це щоб її розігріти! — промовляє Мілліґен, рада його компанії.
Адлер сідає. Він дійсно збирається дивитися, як Мілліґен катує мене?
Він посміхається і каже:
— Не хвилюйся, я не забув про твого любого Бронна. Поки ми тут теревенимо, його вже готують до протаскування під кілем. Та я поміркував собі, що варто почекати, поки Мілліґен завершить з тобою — тоді ти теж зможеш поспостерігати. Ти ж не хочеш пропустити таку веселу розвагу?
— Ти жалюгідний пройдисвіт! Так заздриш Бронну, що доводиться його вбивати? А ще тобі явно страшно зійтися з ним у двобої, адже ти розумієш, що Бронн — справжній боєць.
Око Адлера враз звужується, але він не відповідає, натомість командує Мілліґен:
— Поквапся, жінко! У добі лиш двадцять чотири години.
Мілліґен киває головою, вся в очікуванні:
— Авжеж, Капітане!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острови шторму та смутку. Гадюка», після закриття браузера.