Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

– Ну, привіт, тигренятку.

Карі здригнувся і різко обернувся, готовий кинутися в бій. Серце шалено калатало. Хто зміг би підійти настільки непомітно, що навіть напружені до межі почуття метаморфа відмовлялися визнавати сусідство незнайомця? Ніхто, крім мешканців Римая! Але звідки в Тойяні Первісні?

– Не впізнаєш мене? – в голосі чужака вчувалася неприхована насмішка. – Бідолаха, зовсім олюднився…

Гостре трикутне обличчя, розпатлане біле волосся, мерехтливі очі кольору призахідного сонця… Карі стримав вигук подиву. Зустріти тут його? Ні, це неможливо!

– Погодься, світ змінюється надто швидко! А були ж часи, коли мій портрет висів у кожній хатині! Може, мені в профіль повернутися, чи до тебе все ж дійде, га? ..

– Ти!

– Не сперечаюся, це, жодних сумнівів, саме я, – знущався несподіваний візитер. – А ім'я згадати важко?

– Ти…

– Поганий хлопчик. Старшим не тикають, а то вони можуть образитись і взятися за лозину.

– Та я тебе!..

– Обожнюю діточок. Вони такі самовпевнені, такі кумедні, такі безтурботні…

– Алан Ділейн!

– Можеш називати мене Ланом. Радий, що ти, нарешті, використовуєш мізки. А світ дійсно змінюється! Хлопче, ну як ти примудрився забути зустріч із легендарним…

– Пихатим і хвалькуватим правителем Старилісу? – перебив Карі, остаточно повернувшись до тями і розуміючи, що гра уяви не має ніякого стосунку до співрозмовника. – Я не забув. Метаморфи нічого не забувають. Просто не можу зрозуміти, що великий Лан робить на околицях Кірата!

– Дійсно, що? – здивувався владика Дивного Лісу. – Кірат… Щось знайоме… Нагадай-но, де він?

Метаморф скрипнув зубами. Було прикро потрапити в халепу. А й справді, з якого переляку він вирішив, ніби залишився в Тойяні? Помічниця Маргалінайї запросто могла перекинути його хоч у Світ Тварюк!

– Кірат… – морщив лоб у роздумах Лан. – Кірат… Через кілька сотень років ти зрозумієш, що ідеальної пам'яті нема. Пам'ятається, старий Дем'єн осів у якомусь Кіратісі… Маєш на увазі той хутір?

– Знущаєшся? – розлютився Карі, усвідомивши – обличчя співрозмовника кривиться через ледве стримуваний сміх, а не від інтенсивного згадування.

– Знущаюся, – зітхнувши, погодився той. – А ти проти, зятечку? Карі?.. Хіба ти не знав? І не здогадувався? І Зеліна не розповідала? Ну, тоді вибач, треба було якось м'якше сказати… Карі?!

Карі стояв стовпом, не в змозі поворухнутися.

Так, здогадувався.

Так, Зеліна розповідала.

Так, він, по суті, знав.

Але одна справа – складати майже фантастичні припущення, і зовсім інша – почути, що вони, виявляється, правильні!

Алан Ділейн, що понад два тисячоліття тому зійшов на ландарський трон під іменем Лана. Легендарний герой, що колись знищив майже всіх Перших магів. Єдиний із не-людей, хто підтримував дружні стосунки з Радісом. Чужий, як і Лін, він зумів завоювати повагу і людей, і не-людей, і навіть богів. Повагу і ненависть…

Про нього складали героїчні саги і любовні романи. Його обожнювали. Чоловіки намагалися бути схожим на нього, а жінки мріяли опинитися в його обіймах. Лан! Великий Лан, правитель не-людей! Той самий Лан! Той, кого Карі вважав втіленням егоїзму, вихваляння і легковажності, виявився батьком Лін! Ба більше, він відкрито заявив про це!

Метаморфу хотілося завити…

Тим часом повелитель Старилісу, і не підозрюючи про сумні думки тільки що віднайденого родича, спробував пояснити ситуацію:

– Це – одна із заміських резиденцій Радіса. Точніше, – він вказав на розруху навколо, – колишня резиденція. Я тут, тому що клуський прикордонний контроль засік незвичайну магічну активність у цій глушині і зважився запитати Першого мага, чи не варто затурбуватися. Я так розумію, їхня тривога не була марною. Про мої стосунки з Радісом поговоримо іншим разом! Я в курсі того, що відбувається в Тойяні, і ваше повернення теж бачив краєм ока. Може, розкажеш, як тебе занесло в Клус і чому Арголін уявив себе геніальним стратегом і тактиком?

Розповісти? Метаморф криво посміхнувся, згадавши, що зовсім недавно він дав клятву, яку не збирався виконувати. Схоже, сьогодні його особистий день дурниць, і якщо так, то чому б не робити їх і далі?

Коли він закінчив свою історію і відбився від сотні питань, що виникли під час розповіді, Лан подивився на низько навислі хмари і видав:

– Дощ буде… Гаразд, тигренятку… Використовуєш іще той безглуздий вигляд, га? Чи вже навчився обходитися без побічних ефектів на кшталт шерсті кольору веселки? Приготуйся, зараз я поверну тебе в Кірат. Мені… Мені потрібно де з ким порадитися. Передавай вітання Зеліні! Я чув, вона весь цей час просиділа у селі? Захоплююся її силою волі. Варто було, звичайно, раніше до вас навідатись, але мені було цікаво, скільки вона протримається. Рех казав, наша богиня Життя свято вірить, що може стрибати по Храмах і палацах, а я вважатиму, нібито вона у Світі Тварюк. Скажи їй… Скажи, що я шкодую. І… Ну гаразд, і прошу вибачення, чого вже розмінюватися на дрібниці. Почекай пів годинки, поки вона відійде від подиву, і передай, що я їй за дещо навіть подякую. Ні, цього не треба, а то знову сховається у своєму світі. Бувай, зятечку! Якби ти був менш вразливий, я б тебе заодно з тещею познайомив, а так…