Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Ну?

— Батько сім років тому лікував його в дорогущому закритому закладі.

— Тут, у нас?

— Під Києвом, — кивнула Віра. — Він же меценат. Серед іншого, опікується спеціалізованою клінікою. Увага, — піднесла вказівний палець, хитнула ним. — Під патронат Анатолій Верига взяв клініку потому, як завіз туди синка. Відповідно, про лікарську таємницю там дбали, і звідки твій Пасічник інформацію видряпав, поняття не маю.

— Наш Ведмедик — він такий.

— Так ось, — вона потерла руки. — Якщо коротко, історія хвороби така. Анатолій Верига не завжди був мільйонером, як слід розуміти. В нього були чорні дні й не найкращі роки. В один із таких періодів він сп’яну побив дружину. А коли син-підліток кинувся заступатися — дав тягла йому й вигнав з дому. Потім прийшов до тями, кинувся шукати. Тільки все вже сталося. Хлопець біг, куди очі бачили, й опинився на березі моря, тоді Вериги ще жили в Одесі. Пізня весна, травень, сутінки. Андрій ішов берегом без жодної мети, просто рухався вперед. Раптом натрапив на мертву жінку.

— Як?

— Отак, — Віра розвела руками. — Історія хвороби подробиці замовчує. Хто її вбив, де, коли — невідомо, в лікарні криміналом не займаються. Ясно одне: жінка була молода, мертва і, як сказав потім сам Андрій, коли його знайшли вранці, прекрасна. Хлопець ночував біля тіла, Лилику.

— Ночував?

— Так записано з його слів. Скрутився калачиком і лежав поруч. Ранком картину побачили місцеві волоцюги, перелякалися, гукнули міліцію. В мене є підозра, Верига-старший бушував удома не вперше, просто тоді крига скресла.

— То вже лірика. Далі?

— А далі — як за підручником. За якийсь час Андрій Верига почав нападати на дівчат і намагався їх душити. Не з-за рогу чи з кущів, як розумієш. Знайомився, залицявся. Скажу тобі, він має певний шарм, харизму, що там ще в таких випадках... Коротше кажучи, двічі вдавалося зам’яти справу. Молодий чоловік переконував — його не так розуміли, хотів поцілувати дівчину, думав — вона не проти близькості. Ну й батько на той час уже міцно став на ноги, гроші допомагали. Потім ситуація стала критичною, бо третя жертва ледь не померла. Була кримінальна справа, Верига-старший запустив захисну машину на повну котушку.

— Раз була справа, вона лишила слід. Пасічнику в такому випадку не треба було зайве напружуватися, просто задіяти свої канали та підняти архіви.

— Може, й так. Важливо інше: я маю змогу дати цій інформації законний хід. Андрій Верига — людина з психічними відхиленнями. Лікувався, медичні карти не знищені. Додай згадану кримінальну справу, давню, але то нічого. Зведу все докупи. Зростеться, Лилику. Йому висунуть підозру в убивстві чотирьох дівчат, і хай батько тягне хоч всіх адвокатів світу. Не зможе битися довго на два фронти.

— Чому на два?

— «Ольвія», «Яструб» — його дітища. Анатолій Верига не зможе тепер зробити невинне лице й заявити: нічого не знав про торгівлю людьми, яка велася під прикриттям створених та фінансованих ним структур. Навіть якщо боротиметься за сина до останнього, бізнес, вважай, уже тріщить. Його зіллють партнери, нікому таке щастя не треба.

— Здадуть із тельбухами, — кивнув Кобзар. — Ось тобі й привід взяти в Андрія всі потрібні аналізи.

— Як ти втомив, — зітхнула Віра. — Чесне слово, зараз мене і слідство найменше цікавить оце твоє індійське кіно про те, чиїм байстрям є дівчинка Анна. На жаль, вона не знатиме вже своїх справжніх батьків. І то на краще. Поки Людмила нею опікується. Де двоє — там і третє.

Олег хотів заперечити. Відчувши це, вона зупинила жестом:

— Марію Запорожець вбили, бо вона викрила Веригу. Батька чи сина, не має вже значення. Вирішила не просто зробити ноги, а й забезпечити себе й дівчинку на все життя, що залишилося. Помилка? Мабуть. З іншого боку, виходу не мала. Без даху над головою, без роботи, з дитиною. Не в Ровеньки ж свої, на ровах побудовані, вертатися. А як і чому у цьому всьому опинився ти... Запитай у Тимура Нагорного.

— Знущаєшся.

— Інакше ніяк. Давай краще щось перекусимо.

15

Їй нічого не заважало.

Заснула швидко, під бубоніння телевізора. Кобзареві було незручно лежати, не знав, куди прилаштувати загіпсовану руку. Тож сам крутився, намагаючись вмоститися й при цьому не розбурхати Віру. Зробив максимально тихо, не так слухав, як дивився зміну картинок. Свій телефон вона поклала на підлогу, лежала біля стіни, тож Олег при бажанні міг взяти трубку.

Звук вимкнула.

Але трубка загула, завібрувала.

Годинник показував двадцять третю тридцять п’ять.

Кому це так...

На дисплеї висвітилося прізвище — Ярило Гліб.

Підхопив телефон, скинув дзвінок, аби не гуділо. Підвівся, намагаючись не шуміти. Пішов у ванну, зачинився там, передзвонив.

— Я вас слухаю.

— А хто це? — почулося на тому боці обережне. — Я взагалі Віру Павлівну викликаю.

— Тут Кобзар.

— О, — буркнув експерт у відповідь. — Хоча мене чомусь це не дивує. З тобою, дорогий мій Лилику, із незрозумілих мені причин останнім часом носиться, мов з писаною торбою, купа достойного народу.

— Люблять мене люди, Яриле-Сонечку, люблять. То я слухаю.

— Віра Павлівна...

— Спить.

— Хай спить. Терпить до ранку. Тим більше, не знаю, що взагалі з цим робити.

— З чим?

— Дитяча кофтинка. Думаю, ти в курсі справи.

— Ще б пак!

— Кобзарю, не хочу нікого з вас заплутати ще більше, ніж воно є. Але оформити річ навіть заднім числом, як ви часто практикуєте, не вийде. Не бачу підстав.

— Чому?

— Бо заплутався сам. Ніхто ж нічого не пояснює до пуття.

— У чому справа?

— Як не перебиватимеш — спробую пояснити.

Пояснив.

Кількома реченнями.

Чітко і ясно.

Після чого Олег Кобзар зрозумів, яким ідіотом був від самого початку.

— Можете переслати ваш висновок мені? Адресу я скину.

— А...

— Не треба нічого оформляти поки що. Може, взагалі не знадобиться.

— Морочите голову проти ночі. Давай свою пошту, лови.

За десять хвилин копія експертного висновку була в його поштовій скриньці.

Думав — не спатиме після цього.

Але сам не чекав, що пірне в сон так глибоко, як людина, яка щойно завершила дуже важливу для себе справу. Мабуть, найважливішу за