Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

Я мовчав.

— Добре. Слухай. Якийсь час я був в’язнем у Пол-е-Чархі — невдовзі після того, як 1980-го прийшов до влади Бабрак Кармаль[96]. Мене кинули туди посеред ночі, а перед тим солдати з фракції «Парчам»[97] вдерлися в наш дім і, націлили на нас зброю, наказали мені й батькові йти за ними. Виродки нічого не пояснили, не відповідали на мамині запитання... Хоч це й не дивно: всі знали, що в комуністів немає честі, що вони походять з бідних, нікому не відомих родин... Пси, які до приходу шураві не були гідні й черевиків моїх облизати, тепер цілилися в мене та наказували. На їхніх вилогах красувався прапор «Парчам», і вони думали, буцімто це дає їм право варнякати про падіння буржуазії та поводитися так, наче вони належать до вищого соціального класу. Та сама історія: зігнати заможних людей, як худобу, та запроторити до в’язниці, показавши приклад товаришам... Хай там як, нас кидали по шестеро в крихітні камери завбільшки з холодильник. І щоночі комендант — напівхазареєць-напівузбек, від якого смерділо тухлим віслюком, — наказував витягнути з камери одного в’язня та бив нещасного, аж доки жирна комендантська пика вкривалася потом. А тоді підкурював цигарку, розминав суглоби і йшов собі геть. Наступної ночі вибирав уже когось іншого. І от однієї ночі вибрав мене... Гіршого часу й бути не могло. Я вже три дні сцяв кров’ю — докучало каміння в нирках. Якщо в тебе ніколи такого не було, то повір мені на слово, це найстрашніший біль, який тільки може бути. Моя мати теж страждала від цієї клятої болячки і, пам’ятаю, казала, що радше переживе ще одні пологи, ніж виштовхне з себе нирковий камінь. Ну але що я міг удіяти? Мене витягли з камери, і той виродок почав гамселити ногами. Він спеціально щоночі взував високі чоботи з кованими носами — для своєї підлої розваги. Мене він теж ними бив... Я все кричав і кричав, поки той гад мордував мене, а тоді раптом він лупнув по лівій нирці — й камінь вийшов. Узяв і вийшов! О, яке то було полегшення! — Ассеф засміявся. — І я заволав: «Аллаху Акбар!» — а комендант заходився дубасити мене ще сильніше. Отоді я засміявся. Він оскаженів, бив знову й знову, але що сильніше він бив, то голосніше я реготав. Так мене й кинули в камеру — зі сміхом. Я сміявся і сміявся, тому що раптом зрозумів: це знак від Господа — він на моєму боці. Він хоче, щоб я жив задля певної мети... І знаєш, через кілька років я натрапив на цього коменданта серед поля бою — аж дивно, як усе складається в руках Божих! Заскочив клятого виродка в траншеї поблизу Меймане, геть закривавленого, бо шрапнель пробила йому груди. На ньому були ті самі чоботи. Я спитав, чи пам’ятає він мене. Той відповів, що ні. Тоді я сказав йому те саме, що й оце тобі: я ніколи не забуваю облич. І прострелив йому яйця. Відтоді я виконую місію.

— І що ж то за місія? — почув я власні слова. — Каменувати за подружню зраду? Ґвалтувати дітей? Шмагати різками жінок за те, що носять взуття на високих підборах? Вирізати хазарейців? І все це в ім’я ісламу?

Слова вирвалися несподівано, зненацька вилетіли з рота, який я не встиг вчасно стулити. Як же мені хотілося забрати їх назад! Проковтнути. Але слова вже були сказані. Я перетнув межу, і якщо спершу в мене була бодай крихітна надія забратися звідси живими, то тепер вона розтанула.

На Ассефовому обличчі майнув здивований вираз, майнув і зник.

— Бачу, може бути навіть весело, — промовив він з придушеним смішком. — Але є речі, яких зрадники типу тебе ніколи не збагнуть.

— Наприклад?

В Ассефа сіпнулася брова.

— Наприклад, гордість за свій народ, звичаї, мову. Афганістан — це прекрасний палац, забруднений сміттям, і хтось мусить те сміття винести.

— То ось що ти робив у Мазарі, йдучи від дверей до дверей? Виносив сміття?

— Саме так.

— На Заході є спеціальний термін, — сказав я. — «Етнічна чистка».

— Та ну? — Ассефове обличчя проясніло. — Етнічна чистка. Мені подобається. Гарно звучить.

— Я лише хочу забрати хлопчика.

— Етнічна чистка, — прошепотів Ассеф, смакуючи слова.

— Я хочу забрати хлопчика, — повторив я.

Сограб зиркнув на мене. У нього був погляд жертовної вівці. І навіть очі підмальовані тушшю — пригадую, як у день Ід-е-Курбан мулла на задньому дворі батьківського дому підмальовував тушшю очі нещасній тварині та частував її кубиком цукру, перш ніж перерізати горло... Мені здалося, що в Сограбових очах світилося благання.

— Скажи, а навіщо він тобі? — запитав Ассеф. Стиснув мочку Сограбового вуха зубами. Відпустив. З його лоба скотилися крапельки поту.

— Це моя справа.

— Навіщо, га? — допитувався він. І додав з удавано скромною усмішкою: — Хочеш дещо з ним зробити?

— Це огидно.

— Звідки ти знаєш? Невже пробував?

— Я хочу забрати його в безпечне місце.

— Але навіщо?

— Моя справа.

Не знаю, чому я поводився так зухвало — можливо, мене надихав той факт, що так чи інак я вже смертник.

— Цікаво, — сказав Ассеф. — Цікаво, чому ти здолав такий шлях заради якогось хазарейця? Чому ти тут? Чому ти насправді тут?

— У мене на це власні причини.

— Що ж, добре, — вишкірився Ассеф.

Штурхнув Сограба в спину, і той полетів просто на стіл. Ударився об нього стегном і перекинув, виноград розсипався. Хлопчик упав обличчям уперед, замазав сорочку багряним виноградним соком. Ніжки стола, з’єднані кільцем з мідними кульками, тепер дивилися в стелю.

— Ну то забирай його, — сказав Ассеф.

Я допоміг Сограбові підвестися, пообтрушував шматочки розчавленого винограду, що причепилися до його штанин, як мідії до причалу.

— Ну ж бо, забирай його, — повторив Ассеф, показуючи на двері.

Я взяв Сограба за руку — маленька, з сухою зашкарублою шкірою. Пальчики ворухнулися, переплелися з моїми пальцями. Я знову згадав Сограба на тому знімку — як його рука оповивала Гассанову ногу, як він тулився головою до батькового стегна. Вони обидва всміхалися... Ми рушили кімнатою