Читати книгу - "Діва Млинища"

Варка здригнулася й закрила лице руками.

А до того був допит свідка Ростислава Тищенка.

Старшина зайшов при повному параді. Варочка подивилася й зрозуміла: досі любить цього красивого, аж надто, чоловіка.

Завмерла. Її затрусили дрижаки.

Ростислав сказав, що не заперечує — він знав цю особу. Можна сказати, навіть кілька разів зустрічалися. Але він не знав, що в неї є дитина. Тим більше, не міг давати ніяких злочинних порад.

— Ви хотіли на підсудній одружитися? — спитала суддя, немолода вже жінка зі стомленими очима.

— Що ви, товариш суддя, — сказав Ростислав. — Про це навіть не йшлося.

— Що? — Варочка вигукнула так голосно, що всі присутні здивовано поглянули на неї.

— Ви хочете сказати, підсудна, що свідок каже неправду? — поставила питання суддя.

Варочка глянула на Ростислава, що примружено зиркнув на неї, й опустила очі.

— Підсудна, відповідайте…

І Варочка сказала:

— Нє, громадянко суддя, він каже правду. То я збрехала, а він хороший.

Їй було тепер все одно.

Суддя не мала підстав не вірити старшині доблесної Радянської армії.

У своєму останньому слові підсудна просила розстріляти неї, та потім спохопилася і попросила лишити жити, вона ж ще хоче колись побачити дочку. Донечку.

— Ви позбавлені материнських прав, — нагадала суддя.

— Дєкую, — сказала Варочка.

Здивувала перед тим назначена державою адвокат, геть молоде дівчисько, яке почало з того, що вона повинна захищати цю жінку, це її обов’язок, але потім закричала, що вона таких сама б убивала й, затуливши лице руками, вибігла із зальчика.

Суддя після короткої наради із народними засідателями зачитала вирок. У ньому йшлося, що вину підсудної повністю доведено, справді, йшлося про замах на життя. Та зважаючи на те, що потерпіла лишилася живою й нині перебуває в задовільному стані, що підсудна повністю визнала свою вину й активно співпрацювала зі слідством і судом, що вона позитивно характеризується на роботі, є молодою особою, суд знайшов пом’якшуючі обставини, й іменем Української РСР засуджує Фень Варвару Петрівну до п’яти років позбавлення волі з відбуттям покарання в колонії загального режиму. Вирок може бути оскаржений у суді вищої інстанції в десятиденний строк.

Вирок Варварочка оскаржувати не стала. Не протестувала б, і якби дали «десятку», як вимагав прокурор. П’ять років відбула, як мовиться, від дзвінка до дзвінка, коли їй запропонували подати заяву на помилування і дострокове звільнення — відмовилася. Втім, у колонії їй велося не так і погано. До роботи звикла, навчилася шити, їй навіть через три роки видали папірця, що така-то швачка третього розряду. Годували ліпше, ніж їла в селі, давали чисту постіль і регулярно водили митися в лазню.

Тільки довгий час у неї була фобія — холодна вода здавалася їй гарячою, вранці навіть вмиватися боялася, і коли перед обідом руки мила, то остерігалася, а помивши, дмухала на пальці й долоні.

До Люби Варочка все ж написала, сестра відповіла десь аж за півроку. Писала, що Валерія росте, нівроку, здоровенька, вже ходить і вимовляє деякі слова, само собою «мама» і «тато», прорізуються зубки і вже видно, що буде «зюзюмненька дівчинка». Вона також вагітна, писала Люба, скоро буде дитина, обох доглянуть, як і належить. Оскільки МТС ліквідовують, не тільки в них, а й по всьому Союзі, то Євген вже отримав нове призначення, через день-два переїдуть. З нового місця вона писати не буде і просить, коли Варка вийде, їх не шукати, так буде ліпше для всіх, а особливо для Валерочки. Не треба, щоб вона знала, яка в неї мати, тепер і навіки в неї мама Люба.

«Живи, як знаєш, хай і до тебе прийде щастя», — такими були останні слова того листа.

Варочка довго сиділа заціпеніла.

Майнула думка — ось і все, типерка найліпше просто попрощатися із життям, найліпше повіситися, як зробила сусідка по ліжках.

І все ж у ній не хотів умирати маленький паросток надії.

Відбувши строк, вона не повернулася в село — Люби з Валерією там не було, та й повертатися туди, де всі знали про її злочин і ганьбу, не хотілося. Поїхала в місто за оголошенням у газеті, де писалося, що на швейну фабрику потрібні робітниці. Жінці у відділі кадрів виклала геть усе, не криючись, — і що сиділа, і за що сиділа, і як закохалася, і як ледве не вбила донечку, і як гірко каялася і кається. Сказала, що її доля в їхніх руках.

— Ну, добре, візьмемо з випробувальним строком, — сказала жінка.

Варочка не тільки успішно пройшла той строк, а й зарекомендувала себе неабиякою майстринею. Працювала клято. Через чотири роки стала закрійницею.

Життя брало своє, дядько Час творив свою лікарську справу. На момент виходу з колонії Варочці виповнилося двадцять шість років. Вона стала ще кращою, ніж була до колонії. Якось подруга по кімнаті в гуртожитку підбила піти на танці. І тут Варочка побачила, що хлопці ще більше, ніж колись, косяками падають до її ніг. Претендентів провести виявилося аж четверо.

Олегові, майстру з електроапаратного заводу, якого вона обрала, Варя (так тепер її всі називали) призналася через два тижні, коли зрозуміла, що він всерйоз запав на неї. На черговому шляху з танців до гуртожитку випалила геть усе — і що мала дитину, і що хотіла її вбити, коли закохалася і прагла вийти заміж за військового, і що відсиділа за це цілих п’ять років.

— Це правда? — Олег дивився недовірливо-ошелешено. — Чи фантазуєш? А може, перевіряєш? Так я тебе щиро полюбив.

— Правда, — сказала Варя. — Можеш не сумніватися. А хочеш — перевір.

Більше неї майстер не проводив.

Відтоді Варя розпочала і вперто вела злостиву гру, якою мстилася й собі, і всім чоловікам на світі. Вона знайомилася і на другім-третім побаченні, а то й одразу розповідала про себе геть усе. Через рік її історію знали хлопці на всіх танцмайданчиках доволі великого міста, в усіх клубах і будинках культури.

Під час танцю в клубі на міській окраїні довгий і худий, як тичка, хлопець сказав:

— Ви не ображайтеся, я от придивляюся третій вечір до вас… Ви йдете з танців кожен раз з іншим…

— То й що? — Варя подивилася виклично і зневажливо.

— У мене таке враження, що ви або когось тут шукаєте, або, пробачте за таку химерну