Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

Причини передачі Криму Україні криються не в юридичній казуїстиці. Вони диктувались економічною доцільністю. Після депортації у 1944 році корінних народів Кримського півострова — татар, греків, вірмен та болгар, що вели переважно аграрний триб життя, звиклих вирощувати врожаї в посушливих степових умовах, переселенці з російської глибинки не мали досвіду ведення господарства в подібних умовах та й не бажали займатися важкою працею. Спроба переселенців-росіян вирощувати у степовому Кримі традиційну для них картоплю та капусту успіхом не увінчалась. А за садами та виноградниками вони доглядати не вміли.

Багато росіян переселялись на півострів через пенсійний вік, щоб на схилі літ погрітись на кримському сонці. Звиклі жалітись, ці люди писали про невлаштованість, про брак житла та продуктів. Регіон перетворювався на депресивний. Окрім того, у згаданий період розпочалося будівництво грандіозного на той час Північнокримського водоканалу від Каховського водосховища на Дніпрі. Вести фінансування в подібних масштабах гідротехнічних робіт зручніше було в межах однієї союзної республіки.

Отже, коли Володимир Путін у березні 2014 року під час підписання договору про прийняття Республіки Крим до складу Російської Федерації підкреслив, що ініціатором передачі Криму Україні «був особисто Хрущов», прагнучи заручитися підтримкою української номенклатури та загладити свою провину за організацію масових репресій в Україні у 1930-х роках», президент Росії проявив абсолютне невігластво: у 1954 році Хрущов не міг одноосібно вирішувати долю Криму.

У липні 1990 року, після прийняття Декларації про незалежність України, остання вийшла зі складу СРСР разом із Кримом. У Росії з цього приводу протестів не було. Пізніше факт передачі Кримської області підтвердили двостороннім російсько-українським договором від 19 листопада 1990 року, за яким сторони взаємно відмовилися від територіальних претензій. Окрім того, вказаний факт закріплювався в договорах та угодах, підписаних урядами країн СНД. У лютому 1991 року за результатами референдуму Кримську автономію відновили (вже у складі України).

Після підписання Біловезьких угод про розформування СРСР 8 грудня 1991 року обережний Кравчук про всяк випадок запитав у Єльцина: «А що будемо робити з Кримом?» — «Та забирай!», — відповів Єльцин. Отож, до того моменту Росія подарувала Україні Крим вже тричі: в 1954-му, 1990-му та 1991 роках.

У підписаних договорах про дружбу і співробітництво між Україною та Росією неодноразово декларувалась територіальна цілісність України. Зокрема 1 травня 1992 року прокомуністична Верховна Рада РРФСР прийняла постанову № 2809-1, яка визнавала постанову Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» такою, що «не має юридичної сили з моменту прийняття», оскільки її прийняли «з порушенням Конституції (Основного Закону) Української РСР та законодавчої процедури». Проте навіть згадана постанова передбачала, що врегулювання питання про Крим могло відбуватися лише шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму та на основі волевиявлення його мешканців.

Через декілька днів після прийняття постанови від 1 травня 1992 року Верховна Рада РРФСР виступила зі зверненням до Верховної Ради України, в якій, виділивши проблему державної приналежності Криму, запевнила українців у мирних намірах та братському відношенні до них:

«Зараз у Росії поширюється й зміцнюється громадська думка про прийняття ефективних заходів щодо захисту державних інтересів Російської Федерації та висуваються вимоги про правову оцінку рішень, пов'язаних з передачею Росією Україні Криму. Виносячи сьогодні це питання на засідання Верховної Ради Російської Федерації, ми в жодному разі не переслідуємо мету висунути будь-які територіальні претензії Україні, братньому українському народові. Завдання в іншому — сказати про реальний вкрай неблагополучний стан справ в самій Співдружності. Привернути увагу громадськості кожної з країн СНД до реальної політики своїх урядів, діяльність яких часто не враховує прагнення всіх народів жити в мирі та злагоді з народами колишнього Радянського Союзу. Інтересам народів відповідає всебічне зміцнення Співдружності та розвиток інтернаціональних процесів.

Дотримуючись принципу недоторканості кордонів, що існують у рамках СНД, у тому числі між Російською Федерацією та Україною, Росія має намір суворо дотримуватися основоположних принципів Статуту ООН, НБСЄ та положень Мінської угоди про створення СНД й Алма-Атинської декларації.

Верховна Рада Російської Федерації виходить з того, що діалог щодо вказаного питання має розвиватися цивілізовано, вести до пошуків порозуміння, а не до загострення відносин в рамках Співдружності та розхитування її устоїв. Сьогодні всі, хто шанує ідеали демократії та справедливості, зобов’язані проявити щодо Криму мудрість, відповідальність та стриманість, забезпечити суворе дотримання прав усього населення Криму, зокрема кримськотатарського народу.

Верховна Рада Російської Федерації звертається до президента України, Верховної Ради України із закликом утриматись від будь-яких дій, спрямованих на придушення вільного волевиявлення населення Криму, що має відповідно до міжнародних норм повне право самостійно визначити свою долю.

Верховна Рада Росії від імені російських народів підтверджує свої дружні почуття народам братської України, висловлює надію, що наш голос почують, а всі питання російсько-українських відносин вирішаться мирним шляхом політичних переговорів з метою досягнення справедливих домовленостей, що відповідають інтересам сторін, сприяють миру та злагоді. Верховна Рада сподівається, що такого ж принципу Україна та її вищі органи влади будуть дотримуватись зі свого боку»[62].

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму прийняла акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим — створення суверенної держави Республіка Крим. Наступного дня, 6 травня, з’явилась Конституція Республіки Крим, що задекларувала Республіку Крим як демократичну державу, а місто Севастополь, яке є невід'ємною частиною Криму, — містом із особливим статусом. 13 травня Верховна Рада України призупинила дію постанови Кримського Верховної Ради як такої, що суперечить конституції України. 21 травня Верховна Рада Криму скасувала свою ж постанову від 5 травня. Питання про незалежність Криму на деякий час закрили, хоча альтернативна назва, що нагадує про суверенітет держави — Республіка Крим — співіснувала з Кримською АРСР.

У 1993 році в Республіці Крим ввели посаду президента Республіки, яку обійняв представник проросійського блоку «Росія», повернув своїм указом дію Конституції Криму 1992 року. В цілому, Київ відреагував негативно. У вересні 1994 року Верховна Рада України перейменувала Кримську АРСР (Республіку Крим) на Автономну Республіку Крим, а 17 березня 1995 року прийняла закон України «Про скасування Конституції та деяких законів Автономної Республіки Крим». Скасували водночас і велику кількість прийнятих раніше правових актів Кримської влади, а також посаду президента Республіки Крим.

Прийнята у 1995 році нова конституція півострова скасовувала інститут президентства, проте проголошувала суверенітет Криму й надавала право Верховній раді Криму приймати закони. У жовтні 1998 року нова редакція конституції Автономної Республіки Крим вже повністю відповідала Конституції