Читати книгу - "Крила кольору хмар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Скажіть, а охорона сірого янгола… вона — не покара? Бо якось це дивно: оберігати нас, тих, хто відмовився від світла колись…
— А ви тут до чого, Адочко? Якщо надто довго карати нащадків за гріхи пращурів, то нічого гарного не вийде. Уміння прощати навіть ворогу — це одна з чеснот, люба дівчинко. Не всі сірі відмовляються від світла. Ми з вами — не вороги! Усередині кожного Божого творіння розлито багато світла, відчувається потяг до неба. А колір крил? А що крила? Вони для того, щоб літати. Вони — не визначник приналежності до того чи іншого янголиного табору. Подумайте над моїми словами, будь ласка. Хай щастить, панночко…
Киваю на знак вдячності. Він також розуміє, який вибір учиню, однак не витрачає час на те, щоб відмовити. А ще… йому жаль офірувати мною заради незрозумілої поки мети.
Скільки там часу залишилося до «історичної» зустрічі біля озера? Зиркаю на годинник. Доба. Ще, мабуть, зможу виспатися, попрощатися з вуличками міста, усміхнутися сонцю і небу, помилуватися осінніми краєвидами.
8. Хранитель
Я дуже люблю це старе добре місто, яке вже звикла подумки називати своїм.
Львів має неповторний шарм. Навіть не так. Львів має харизму. І вона зовсім не в багаторічній історії, не в суперечках багатьох націй, які дискутують досі, і то вельми активно, кому належить це пречудове місто. Це безглуздо, пані та панове! Львів — місто виключно українське, бо батьки його — русини-українці. І хай би скільки мов у процесі навчання ти вивчив, хоч би які джинси та шорти носив, мейд ін Чайна чи Юесей, Австрія чи Полонія, ти від того не перетворишся на поляка чи німця, бо кров у твоїх жилах завжди тектиме українська.
Видряпалася на дах свого будинку. Сутінки ніжно і доволі привітно опускалися на дерева, будинки, людей. Замилувалася заходом сонця. Воно приязно та трішки вже по- осінньому сумно всміхалося мені. Відкрила назустріч тому усміху всю себе і розчинилася в небі.
«Перед смертю не надихаєшся», — так, здається, говорить доволі відома народна мудрість. Але я не дихала, як божевільний астматик, якому банально бракує не кисню, а уваги, я просто насолоджувалася ранньою осінню у вічно молодому, безсмертному місті Львові. Місті, яке розташувалося на межі великої води, великих потрясінь, історичних віх, зрад та самопожертв, на межі сакральної доцільності…
Насиченість теплом і силою зараз робила мене дужою. Навіть здалося, що тих кільканадцяти днів, які переколошматили моє життя і випили з тіла стільки енергії, не було.
Роззирнулася довкола й обімліла. Ще вчора я запримітила тут друге крісло-гойдалку, трохи стареньке, але ще доволі добротне та придатне для використання. Одне вже давненько тут стоїть. Я була безмежно вдячна незнайомцю, який сюди їх притяг. А зараз в одному з крісел сидів чоловік і мило мені всміхався. Я так заклопоталася сонячною медитацією, що не зауважила його з’яви. Це було несподіванкою, то правда, однак зовсім не випадковістю.
— Доброго здоров’ячка, голубонько! Ви ж не проти, щоб ми з вами спокійно побалакали перед тим, як усе почнеться?
Пан Олег підвівся з крісла, галантно мені вклонився.
— Прошу сідати, Адо. Розмова буде непроста, голубонько.
Я сумно зітхнула. Починаю звикати до непростих розмов.
— Доброго вечора, пане Олеже! Я завжди рада вас бачити, Хранителю.
Той киває доброзичливо. Він зовсім не здивований, що я називаю його Хранителем.
— Завжди радий вашому товариству, Аделаїдо! Мій добрий сірий янголе! Даруйте, що обставини не зовсім веселі. Та це нічого. Усе минає, і це мине. Важливіше інше. Ми з вами зараз насолоджуємося волею, ловимо поцілунки сонця. А ще я щиро поважаю вас і дуже сподіваюся, що симпатія ця взаємна.
Я зітхнула та всілася у старе рипуче крісло-гойдалку. Пан Олег теж сів. Чиїсь дбайливі руки поклали на спинку крісла теплий плед, і мені враз до божевілля захотілося пахучої львівської кави, яку вміють варити отак по-справжньому тільки тут, у Львові. У керамічній турочці, в гарячому пісочку, коли кип’ячена тепла вода, поступово нагріваючись та змішуючись зі свіжозмеленими кавовими зернами, під дією високої температури перетворюється на цілющу амброзію. І вміщає в собі усмішку божественних запахів плантацій, на яких кава росла, та пахощів міста, яке живить її тільки йому властивими соками. Місто Львів, цей гордий і чепурний панич, обожнює каву, як і більшість його мешканців. Зловила себе на думці, що теж несамовито люблю цей напій, і це також один із моїх привілеїв чи хиб, що так подобається Львову. Чому ж кава, яку вперше в Україні починали пити не у славному Львові, а в доволі симпатичному мені Кам’янці-Подільському, там не прижилася? Бо це — напій міста Лева. Гурман Львів не дуже зважав на застороги ескулапів про шкідливість надміру випитої кави: начебто колір шкіри це псує, провокує сердечні болячки, білосніжність усмішки теж від кави страждає. «Ну і що?!» — каже славне місто Львів. Йому байдуже, бо кава мусить бути, бо Львів любить каву, як і тих, хто любить його.
Я зітхнула. Що влізає у голову дурнуватому дівчиську, яке за кілька годин має піти туди, не знати куди, і зробити те, не знати що…
— Кави? — запитує пан Олег.
І якби зараз стався землетрус, я б менше здивувалася, аніж такій милій пропозиції.
Я не відповідаю. Завмираю на кріслі з придуркуватим виразом обличчя, вдячно приймаючи з рук пана Олега горнятко з гарячим напоєм. Простір наповнює чудесний аромат — густий, міцний, бадьорий…
— У нашому місті, голубонько, старалися більш-менш мирно співіснувати різні люди — і русини, і поляки, і вірмени, і євреї, і грузини… Русин Львів ставився доброзичливо до всіх, хто вмів любити, нещадно мстився зрадникам, гидував тими, хто не заслуговував не те що на повагу, а навіть на співчуття. Місто росло, ставало дедалі багатолюднішим. І міцний та поважний пан Львів ураз зрозумів: йому самому не впоратися з великим господарством. Потрібні помічники.
— Янголи? — Я перепитую наче очевидні речі. Та пан Олег не погоджується зі мною, сумно зітхнувши.
— На жаль, голубонько, янголам якось до дупи, даруйте мені за не зовсім коректний вислів, перипетії смертних, та й міст, зрештою, також. Вони зайняті здебільшого міжусобицями, переділами зон впливу, поділом влади, війнами, миром, полюванням на душі. А місту, дух якого творять люди, котрі вже жили, ще живуть і які житимуть у ньому, потрібно відшукати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.