Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

Кілька хвилин нічого не відбувалось. Із задуми Ерагона вивело слабке сюрчання, що долинало з-під його правої руки. За мить на шкіряну рукавицю Вершника стрибнув великий безкрилий цвіркун. Комаха була огидна — її масивна рогата голова переходила в чорне лискуче тіло з тонкими кутастими лапами. Вершник поморщився і скинув потвору з руки — та стрибнула в темряву, лунко приземлившись на кам’яну підлогу.

Огляд п’ятого коридору був так само безрезультатний. Тоді Арія минула коридор, на вході до якого стояв юнак, і зупинилася навпроти сьомого, останнього. Та перш ніж ельфійка встигла вимовити закляття, як з усіх проходів одразу долинув дикий скрик, а вслід за ним шипіння й звук кількох швидких ударів. Ці звуки були такі моторошні, що волосся на голові Ерагона стало дибки.

— Солембум! — крикнула Анжела. Усі як один схопили свої мечі.

Вершник прожогом кинувся в центр кімнати — його погляд блукав від одного коридору до іншого. Гедвей ігназія стала гаряча. Значить, небезпека була десь поруч, хоч юнак не міг зрозуміти, хто той нападник і звідки чекати його появи.

— Сюди! — гукнула Арія, показуючи на сьомий коридор.

— Ні-ні! — схвильовано прошепотіла знахарка, не зрушивши з місця. — Ми повинні виручити Солембума!

Вершник помітив, як у руці Анжели зблиснув короткий меч з дивним прозорим лезом.

— Якщо Мертаг дізнається, що ми тут… — закричала Арія, проте її голос потонув у неймовірному шарварку.

Десь глибоко в темних черевах коридорів розчахнулись невидимі двері, й звідти, оглушивши загін бойовими вигуками, вистрибнуло кілька десятків воїнів у чорному вбранні.

— Летта! — скрикнув Вірден, і всі нападники попадали на підлогу так, ніби врізались у прозору стіну.

Скориставшись їхньою розгубленістю, Ерагон блискавично кинувся в атаку. За мить додолу з глухим звуком упала перша ворожа голова. Обличчя ворожих солдатів закривали пов’язки. І тепер їхні голови, злітаючи з плечей, котились підлогою, залишаючи по собі хвости пов’язок, ніби клубки шерсті.

Побачивши цю картину, Вершник трохи заспокоївся, але ситуація ще й досі залишалась невизначеною: солдати могли перебувати під захистом магії або й узагалі не бути людьми…

Ерагон рубонув по ребрах одного з ворогів, потім порішив іще двох, аж раптом біля його шиї просвистіло гостре лезо. Магічний захист у будь-якому разі врятував би Вершника від неминучої смерті, але він усе одно не стримався й відскочив назад.

Тим часом чоловік, якого він рубонув кілька секунд тому, так і продовжував спокійно стояти, хоч з рани на його грудях жебоніла густа, майже чорна кров… Часу на роздуми не було. Вершник кинувся добивати решту ворогів, покладаючись на те, що друзі прикриють його зі спини. Він нападав, відбивав удари й знову йшов в атаку, вимахуючи Брізінгром з такою легкістю, ніби той був тонкою дерев’яною тріскою.

Натомість його супротивники були якісь дуже неповороткі. Якби вони відчували біль, Вершник міг би спокійно прикінчити одним ударом одразу кількох. Та доводилось стинати їм голови, вражати прямісінько в серце або відрубувати ноги чи руки. Інакше сповиті в чорне солдати зводились на ноги, незважаючи на свої рани.

Уникнути блискавичних ударів Ерагона було неможливо. Тим часом ворог відбивався дуже мляво, кілька разів спокушаючи Вершника стати під захист магії, та й годі. Утім він чудово розумів, що зараз краще скористатись власними силами й приберегти магічну енергію до того часу, коли вони будуть захоплювати ворота.

Ворогів залишалося всього декілька, коли з тунелів на допомогу їм почали вибігати інші, взявши Ерагона в кільце. Вершник швидко крутнувся на місці.

— Кверст! — голосно крикнув він.

Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло — мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:

— Трхриста віндр!

Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.

Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.

— Сюди, сюди! — загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.

За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.

Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.

«Хто вони такі? — думав Вершник. — І скільки їх?»

Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.

Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.

— Ні! — скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.

Тоді Вершник стрибнув уперед.

— Брізінгр! — вигукнув він.

Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.

На допомогу Вершнику прийшла Арія.

— Ладрін! — вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.

У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба — стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться