Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

одну мить прискорила цей процес так стрімко, аж я почав думати, чи свого часу звістка протилежна, звістка про Альбертинину смерть не загострила, навпаки, завершуючи справу її втечі, моє кохання і не затримала його згасання. Нині, коли вона жила і я міг знову мати її при собі, що одразу знецінювало її, я питав себе, чи Франсуазині інсинуації, розрив і смерть (уявна, але для мене реальна) не продовжили мого кохання, — так зусилля, які роблять треті особи чи навіть сама доля, аби розвести нас із якоюсь жінкою, тільки поглиблюють нашу прихильність до неї. Тепер відбувався зворотний процес. Зрештою, я силкувався пригадати її, і, може, тому, що досить було одного мого знаку, щоб вона з’явилася, образ, підсунутий мені пам’яттю, малювався молодою жінкою, вже розплилою, хлопчачуркою, зі змарнілим лицем, у якому вже прозирав, як посаджене насіння, профіль пані Бонтан. Те, що вона могла робити з Андре чи іншими приятельками, більше не цікавило мене. Я перестав відчувати той біль, який так довго здавався мені невиліковним, і, по суті, міг би це передбачити. Безперечно, туга за коханкою, учепливі ревнощі — це хвороби фізичні того самого ґатунку, що сухоти або лейкемія. Але серед тілесних мук треба розрізняті ті, які мають підложжя суто фізичне, і ті, які впливають на тіло за посередництвом думки. Надто в тих випадках, коли ролю посередника відіграє пам’ять — тобто, коли причина викорінена або далека, — хай би який гострий був біль і хай би якого глибокого розладу зазнав організм, рідко трапляється, — власне, з тієї самої причини, що думка наділена здатністю відновлення або радше нездатністю консервації більшими, ніж тканини, — щоб діагноз виявився помилковий. Нечасто буває, що коли хтось хворий на рак помирає, невтішний удівець чи батько не приходять до тями. Так було і зі мною. Невже ради цієї дівчини, розповнілої і, певно, постарілої настільки, наскільки постарішали ті дівчата, яких вона кохала, — невже ради неї мені тепер відмовлятися від прегарної юнки, від мого учорашнього спогаду і завтрашньої надії? Ані їй, ані жодній іншій я не міг би дати більше, якби одружився з Альбертиною і зрікся цієї «нової Альберти-ни», «не такої, яку бачили Пекла», «а вірної, гордої і навіть трохи дикої». Вона була сьогодні такою, як Альбертина колись: моє кохання до тієї було тільки перехідною формою мого захоплення молодістю. Ми віримо, що кохаємо ту чи іншу юнку, а, на жаль, кохаємо в ній тільки зорю, і ця зоря як рожевий відблиск на її личку. Ніч минула. Вранці я повернув телеграму готельному портьє, кажучи, що мені вручили її помилково, що це не мені. На що він відповів, що тепер, коли телеграму відкрито, він матиме мороку, то краще, аби вона залишалася в мене; отож я сунув її до кишені, але вирішив поводитися так, ніби вона взагалі не надходила. Я остаточно розлюбив Альбертину. Ось так моє кохання, відбігши настільки далеко від того, що мені уявлялося після мого захоплення

Жільбертою, і змусивши мене накинути такий довгий і болісний гак, зрештою улягло, точнісінько як моє кохання до Жільберти, загальному законові забуття.

Ось тоді я й замислився: колись Альбертина була для мене дорожча, ніж я сам; тепер я нею не дорожив, бо деякий час не бачився з нею. Але моє бажання, щоб нас не розлучила смерть, щоб воскресіння після смерти не нагадувало бажання ніколи не розлучатися з Альбертиною, збереглося. А чи не випливало звідси, що я вважав себе за істоту ціннішу за неї і що, кохаючи її, я більше кохав самого себе? Ні, це було тому, що, передтавши її бачити, я розлюбив її, а себе я все ще любив, бо мої щоденні пута з самим собою не урвалися, як пута з Альбертиною. Але якби дійшло і до цього?.. Наслідки, певно, були б ті самі. Наша любов до життя — то тільки давні пута, яких нам не позбутися. їхня сила таїться в довготривалому існуванні. Смерть, розірвавши їх, зцілить нас від жадання безсмертя.

Після сніданку, якщо я не йшов на прогулянку по Венеції самотою, то готувався вийти разом із матір’ю і, щоб забрати зошити, де я робив нотатки, пов’язані з моєю працею над Рескіном, піднімався нагору до мого номера. Раптові повороти стін я відчував, як відчувають удар ліктями в юрбі — море тримало суходіл у тісноті. Потім спускався знову до матері о тій самій годині, коли в Комбре так приємно відчувалося близьке сонце, відгороджене від домашньої темряви замкненими віконницями, тоді як тут, згори донизу мармурових сходів, — про які, як у малярстві Відродження, годі було сказати, збудовані вони в палаці чи на ґалереї, — та сама свіжість і те саме відчуття пишноти надвірнього світу панували всередині завдяки великому парусиновому тентові, повішеному над постійно відчиненими вікнами, крізь які безперервними поривами падали розігріта тінь і зеленкаве сонце, спліталися між собою, ніби на хвилястій поверхні, імітуючи неспокійне сусідство, світлистість, миготливу хисткість хвилі. Найчастіше я вирушав до Сан-Марко, щоб добратися туди, і це давало мені ще більшу втіху, доводилося брати гондолу, і тому собор був для мене не лише пам’яткою архітектури, а й нібито кресом морської весняної подорожі, з чим Сан-Марко становив собою неподільну й живу цілість. Ми входили, моя матір і я, до баптистерію, ступаючи по мармуровій і скляній мозаїці долівки, перед нами стояли широкі аркади, розширена розтрубом угорі і рожева поверхня яких злегка пожолобилась, а там, де час пощадив свіжість цього колориту, собор набував вигляду будівлі, різьбленої з м’якого і пластичного, наче віск, ма-теріялу якихось велетенських сотів; зате там, де матеріял під дією часу ствердів і де малярі оздобили його золотим мереживом, собор справляв враження коштовної оправи, яка замикала в такій собі кордовській шкірі величезну євангелію Венеції. Бачучи, що я довго стоятиму перед мозаїкою, де зображено введення в хрест Ісуса Христа, моя мати, оберігаючи мене від холоду, що панує в хрестильні, накидала мені на плечі шаль. Коли я був у Бальбеку з Альбертиною, то гадав, що вона піддавалася необгрунтованій ілюзії, притаманній стільком людям, які навряд чи ясно собі її уявляють, говорячи про втіху — як на мене, ні на що не сперту, — яку б вона відчувала при огляді такого малярства в моєму товаристві. А сьогодні я переконався, що існує втіха як не бачити, то принаймні оглядати якусь гарну річ вкупі з якоюсь особою. Прийшла й для мене така пора, що на згадку