Читати книгу - "Аукціон"

перемог наших, що Його Високопревосходительство військовий міністр Ванновський був змушений звернутися до розшукних органів для розслідування його шкідливої безсоромності! Але генерал Скугаревський узяв Верещагіна під захист — як завжди, на Русі знаходяться довірливі добрячки, які наївно вважають, що Диявола знищено в людських душах. Так і цього разу: справу припинено! Чи, в усякому разі, прикрито!

(Государ зволив заявити: Верещагін робить своїм живописом зло Росії, виставляючи темних солдатів страстотерпцями і героями, а генералів — боягузами й безголовими дурнями з волохатими серцями). Тільки неросіянинові невідомо, що наш темний мужик без поводиря ні на що не здатен! Такий уже народ наш! Поводир — командний чин, його б і уславляти. Та де там! Зводить наклеп Верещагін, чорно й низько зводить наклеп!

На Вас одна надія! Обережіть Русь-матінку!

Не підписуюсь тому, що не один так думаю, а легіон подібних до мене».

XV

«Вельмишановний пане, Якиме Васильовичу!

Як обіцяв, надсилаю з цим листом спосіб заварювання лікувального чаю для нирок для люб’язної Лідії Арсенівни. Повірте слову, завар цей чудовий, знімав будь-який біль після п’яти-семи сеансів.

Тепер про новини.

Триває епопея з Верещагіним. Як Ви, звичайно, знаєте, його нову серію (менше, як дюжинами, не пише) про Наполеона запропонували на продаж Двору. Цар Микола Олександрович висловив бажання придбати лише одну картину. Верещагін відмовився: «або все, або нічого!» Тут проворні американці запропонували йому виставку в Новому Світі, він, звичайно, поїхав туди; успіх, овації, преса, «дикий росіянин потряс західний світ талантом свого нещадного реалізму». Але талант талантом, а тамтешні антрепренери його добряче обдурили, і він вирішив пустити собі кулю в лоб. Кажуть, що дружина його, Лідія Василівна, закладає будинок, аби вислати своєму божевільному чоловікові гроші, — не вистачає на квиток додому. Грошей, на жаль, не дістала, і тоді Верещагін погодився на аукціон у Нью-Йорку всієї його серії; оцінили неймовірно високо (хіба їх зрозумієш, американів отих), майже в півмільйона доларів. Прийшла телеграма міністрові двору генералу Фредеріксу про розпродаж. Тоді в нас усі заворушилися, бо не так уже й далеко річниця великої битви супроти Наполеона. Чим її відзначити, як не його серіалом? Виплатили безумцеві сто тисяч, він заспокоївся, розплатився з боргами, повернувся з картинами в Росію й знову, мов одержимий, кинувся до мольберта, і знову за своє, справді «божевільний». Не пішов йому на користь прочухан «Русского слова». А там грамотно писали про його серіал: «Вівтар, перетворений у кабінет, Успенський собор, у якому зробили конюшню, — та навіщо зображувати де все на полотні, в барвах, виставляти й показувати?! Кому? Нам, росіянам? Якщо в 1812 році в Росії кощунствували вороги, то тепер кощунське враження справляють твори російського художника, якому навіщось заманулося зобразити на картинах наругу над російською святинею».

Влучніше й не скажеш.

Ну, та лібералізм нашого уряду ще й не до того призведе.

Повірте слову й чуттю моєму: Верещагін таке намалює — усіх нас умиє ганьбою, покаже країною варварів і бездушних дикунів.

Нічого, і це переживе Росія!

До скорого побачення, голубчику!»

Ростопчин підвів очі; в них блищали сльози.

— Мені переклали це, — сказав сер Мозес, — я був шокований тоном і змістом. Але найжахливіше те, що після трагічної загибелі живописця Двір Його Імператорської Величності не захотів купити його серіал, і американці запропонували вдові мільйон доларів за роботи покійного Верещагіна. Вона вблагала вашого государя взяти картини за десяту долю американської ціни. І невдовзі покінчила життя самогубством. Брат художника також. Якась лиха доля тяжить над вашими геніями, страшна, незбагненна доля…

Ростопчин повільно допив віскі, взяв солоний горішок, подихав на нього, але не з’їв, поклав на срібну підставочку, запитав:

— Отже, ви боролися в «Сотбі» з американцем для того, щоб утвердити європейську тенденцію на нашому континенті…

Сер Мозес усміхнувся.

— Я думав, ви все ще давитимете на мене своєю скалькульованою незацікавленістю… Мій друг Ян Флемінг, який згодом став таким знаменитим через свого Джеймса Бонда, і я працювали з сером Годфрі, начальником військово-морської розвідки Імперії… До речі, вам не здається, що «імперія» звучить надійніше, ніж «співдружність націй»? — сер Мозес знову всміхнувся. — Після того як росіяни проголосили «союз нерушимий», а потім почалася війна з Гітлером, і Рузвельт став дошкуляти нам «імперіалізмом», Черчіллю нічого не лишалось, як мовчки погодитися на британський паліатив, от і вийшла «співдружність»… Розвиток світу воістину циклічний, події в Петрограді, які так негативно сприйняв Лондон у жовтні сімнадцятого, все-таки основоположенням нової якості Англії через якихось тридцять років. Світ парадоксальний… Але ж ви хотіли знати, чому я боровся в «Сотбі» проти американця… Після того як Гітлер увійшов до Парижа переможцем, і Серж Ліфар танцював на його честь в Опера…

— Він не танцював на його честь, — відповів Ростопчин, стримавши несподіване бажання заново роздивитися обличчя співрозмовника. — Це помилкова інформація.

— Невже? Дивно, ми одержали її від людей де Голля. А втім, це деталь; вона не істотна. Істотне зовсім інше — крах британського експедиційного корпусу в Дюнкерку, коли Гітлер викинув нас з континенту. Саме тоді американський військово-морський аташе Алан Керк сказав серу Годфрі, що Британію буде розгромлено до кінця серпня сорокового року, якщо тільки Сполучені Штати не прийдуть на допомогу. Американець, він звик називати речі своїми іменами, що думаю те й кажу, Америка велика, Англія маленька, Америка зберігає нейтралітет, Англія протистоїть Європі, окупованій Гітлером… Але сер Годфрі запропонував Керку побитися об заклад на півкрони; той відмовився, вважаючи, що своєю відмовою він щадить нашого шефа; для американця все одно — мільйон чи півкрони; головне — грошова одиниця, з півкрони може початися мільярд. Ви не можете собі уявити, князю, яка складна ситуація була в той час… Тепер в Америці не люблять згадувати про ту задушливу атмосферу ізоляціонізму, що панувала тоді за океаном. Лише після смерті Рузвельт став символом Америки, а в сороковому році ми, в розвідці, аж ніяк не були впевнені, що його переоберуть на новий строк. А якби його не переобрали, переконаний, Америка не вступила б у війну, або вступила б значно пізніше. Отже, наше завдання, розвідки Імперії, полягало в тому, щоб зробити все для переобрання Рузвельта, а це була нелегка справа, повірте. Ми почали з дезинформації, з гігантської, не відомої ще світові дезинформації, коли сер Уїнстон особисто складав звернення до англійців, а через їхню голову до всього світу, змальовуючи ситуацію на фронті не такою, якою вона була насправді, а такою, яка потрібна була, щоб американці зрозуміли: їх чекає трагедія, коли Рузвельт знову не