Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

От був собі дід та баба. Було в них три сина: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:

— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.

Занедужав старий дід і каже:

— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.

Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:

— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.

Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:

— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.

Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли це не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:

— Отепер доскочу, моя буде!

Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:

— А що, доскочив?

— Ні!

— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.

Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:

— Ну, що, доскочив?

— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.

Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.

На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:

— Де це музики так грають?

— Е, це у пана, мусив дочку віддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Що люди роблять, то те й ти роби

Отець лежить на смертній постелі. Син приходить до нього і, ревучи, каже:

— Няньку мій солодкий! Що я буду чинити, як ви умрете?

Отець:

— Не реви, сине! Не реви! Що будуть люди робити, і ти те роби. Хліб аби все з медом їв, в кожному селі аби в тебе хижа була та й аби все у нових чоботях ходив. Так спомагайся, і нічого тобі не буде; однако, як тобі круто прийдеться, то візьми мотуз і на цей чіп, що тут у сій геренді забитий (вказує на чіп), завісся.

Отець був розумний і видів, що сину тяжко буде ґаздувати і на світі жити. Та що мав чинити — умерти мусиш.

Так і сталося. Отець умер, а син остався. Ось, як погребли няня, син приходить додому і тяжко реве, зітхаючи: що він буде чинити. І тут приходить йому на гадку: «Гей, таж няньо, дав би йому Біг царство, казав мені, аби те чинив, що буду ви діти, що люди чинять». Ось видить, а недалеко у сусідах верх хижі розбивають. Пішов і він, розбив на своїй хижі верх. Як розбив, знову дивиться, що чинять люди. Вийшов подивитися і видить, що уже покривають. Так чинить і він.

Так і далі він дивиться, що люди чинять, те й він чинить.

Раз, як виголоднівся, думає собі: «Та що б я їв?» — і нагадав собі: «Няньо на прощання, коли умирав, наказав мені, аби хліб з медом їв. Піду куплю собі меду і буду з хлібом їсти».

І так чинив усе.

Раз і те прийшло йому на гадку, що няньо йому казав, аби в кожнім селі хижу мав. Пішов з села на село і всюди собі хижу робить. А щоб нянів наказ не похибити, все нові чоботи собі купував і лиш у нових чоботах ходив. Накінець так виґаздував, що все няньове добро розґаздував; все, що було, пішло.

Ось, як уже не було нічого і прийшлося йому круто, купив собі мотуз і каже:

— Гей, няньо прощений, гаразд мене нарадив, що я так доґаздувався, що тепер нічого не маю. Однак учиняв всячину так, як він казав. Учиню і це ще: піду і на той чіп, на котрий мені казав, завішуся. Бо учинив я другі няньові поради, учиню і це.

Так і учинив. Узяв мотуз, прив’язав на той чіп, що няньо вказав, поклав на шию і пробує, як ото завіситися.

Раз, як мотуз торгнув, чіп витягся, а із геренди червоні (дукати) так, як полова, стали сипатися. Він скоро розсилив мотуз, ізібрав червоні у міх, і лиш тоді йому мозок прозрів. Лиш тоді він зачав усе у нових чоботах ходити, в кожнім селі собі хижу чинити і лиш тоді дотолкував собі, що няньо (прощений би був!) гаразд йому казав на смертній постелі, аби те чинив, що люди чинять, аби так ґаздував, як і другі люди. В чоботах нових аби так ходив, щоб все нові були, тобто аби їх честував. На кожнім селі аби у нього хижа була, тобто аби чесний був, щоб люди всюди, куди піде, хоть у яке село, його любовно приймали.

Ну і те няньо знав, що син трохи неповного розуму, дурнякуватий, і у біді буде майже настільки, що мусить завіситися. І наперед йому червоних у геренду напрятав. Однак син по тому, як добув червоні і як уже його біда наїлася, так гаразд ґаздував, як няньо. І лиш тому, що так чинив, як йому наказав няньо на смертній постелі. Відтоді хто на смертній постелі, тобто перед смертю, що просить або напоминає, звикли додержувати й виповняти.